Читати книгу - "Потойбічний капець, Дар'я Новицька"

— Добре, якщо це горор, то я залишаюся. От тільки з одним уточненням — як у справжньому кліше, я візьму з собою підтримку.

Сергій важко зітхнув, окинувши поглядом дорогу до будинку, і рушив назад до машини, щоб забрати ліхтарики й, на всяк випадок, кілька запасних батарейок.

— Що ж, нехай так і буде, — сказав він, повернувшись із твердим наміром підтримати подругу. — Але якщо це остання сторінка, яку ми ще не перегорнули, будь ласка, більше жодних «містичних вечірок» у нашому житті.

Роман кивнув і, пересиливши нервовий сміх, додав:

— Ну що, тоді офіційно залишаємося всі разом у цій казці жахів до переможного кінця? Бо, здається, горори ніколи не закінчуються, якщо не відкинути відразу всіх дурниць.

Зрештою, вони знову попрямували до будинку, який тепер здавався не таким страшним, адже цього разу кожен із них був готовий до найгіршого. Однак, як тільки вони знову підійшли до дверей, Катя, зітхнувши, несподівано гмикнула:

— Знаєте, якщо ця книга так сильно потребує героя, то я взагалі-то готова бути нею. Проте я не готова втратити когось із вас…

Сергій підійшов та міцно обійняв її, цілуючи у волосся та заспокійливо погладжуючи потилицю. Олена та Рома теж притиснулися до парочки, втомлено сміючись. Поплескавши одне одного по спині, обернулися до Артема:

— Ходи сюди.

— Так, це нам дуже допоможе, — невдоволено пробубонів, але все ж таки приєднався до підбадьорливих обіймів.

Зібравшись із силами, Катя взяла ключі з рук Артема, і відчинила двері. Світильники не блимали, меблі стояли нерухомо й навіть здавалося, що тут панував затишок та спокій. Дівчина стала в центрі коридору, роздивляючись приміщення ніби свіжим поглядом. Книги, безліч книг, раритетні картини та статуетки. Залишки воску від свічок. Усе таке… таємниче, загадкове. Жодного стороннього звуку не пролунало.

Тримаючи в руках чарівну книгу, Катя ходила з кімнати в кімнату, сподіваючись, що будинок сам дасть підказку або містичні прояви натякнуть, куди треба рухатися.

Повернувшись до гостьової зали, обійшла навколо слідів від крейди, розгледіла текст на сторінках, що й досі лежали на підлозі, але так і не відчула нічого надприродного.

— Можливо, ми помилилися знову, і це не я? — погукала друзів, які чекали на неї біля головних дверей. — Заходьте, тут усе безпечно.

Обережно крокуючи кімнатою, усі сіли на диван, з острахом поглядаючи на шафи. Коли за кілька хвилин їхньої присутності нічого не сталося, вони трохи розслабилися.

— Отже, книга повернулася до нас, а на світлині тепер зображений Артем… Треба знайти щось обопільне? Чи, може, довідатися більше про саму книгу?

Катя розкрила книгу й погортала кілька сторінок. Більшість було написано латиною, щось у вигляді малюнків, а деякі символи взагалі наче вигадані.

— Кликати власника будинку, тобто прадіда Артема, будемо? — Сергій скоса глянув на блідого товариша. — Знову намалюємо коло?

— Ні. Щось має бути інше… — заперечно похитала головою Катя. — Артеме, дай-но ту світлину.

Він протягнув їй обгорілий папірець і дівчина одразу ж вигукнула:

— Тут знову обличчя прадіда, а не твоє!

— Спробуймо поставити книгу на місце? Туди, звідки вона впала? — Артем підскочив з дивана. — Повернемо все, як було?

Оскільки інших ідей не з'явилося — вирішили спробувати. Світлину повернули в рамку на комоді, а книгу поставили на полицю. І, як би банально це не було, навели після себе порядок. Усе прибрали, витерли до кінця крейду та розставили меблі.

— Діду, ну, що скажеш? — жартома прокричав Артем, піднявши голову й дивлячись на стелю.

— Коли це жертви у фільмах прибирали після себе? — тихенько засміялися дівчата, витираючи руки від пилу. — Здається, ми зруйнували кліше…

Усі захихотіли й, розчарувавшись, що нічого не відбувається, рушили до виходу. За спинами пролунав нерозбірливий голос.

— Зараз хтось вигукне із темряви: Стоп, знято! — Артем від несподіванки зареготав і обережно озирнувся: — Хто там?

— Не тільки люди бавляться з потойбіччям… — із тіні з'явився силует господаря будинку.

— Діду? — застиг на місці Артем.

— Та ні, — сміх, як грім після блискавиці, розрізав тишу. Силует привида наблизився, ставши під увімкненим світильником. — Я не твій прадід.

Обличчя чоловіка змінилося на інше, потім знову й знову: на обличчя Артема, Каті, Сергія… усіх по черзі.

— Ви хотіли пожартувати зі страхами, але страхи пожартували з вас… — задоволено сказав привид.

— Тобто, ніякого порталу, ніяких заклять? Це лише жарт? — ображеним голосом запитав Артем і махнув рукою: — До побачення!

— До побачення, — знизав плечима власник дому та додав услід: — Точніше, до зустрічі через рік!

— Ага, а як же, — скривився Артем. — Без  мене…

Усі вийшли на вулицю, здивований привид дивився їм услід. Ключі від дому залишилися у дверях. Вони дійшли до машини, закинули речі до сумки, і, відчувши себе героями власного жахастика, нарешті сіли й усміхнулися. Згадуючи всі перипетії «квесту», кепкували одне з одного: