Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

— Чоловіки іноді бояться, — зізнався я, відчуваючи необхідність висловити свої думки. — Ми боїмося того, що не зможемо бути хорошими батьками. І через це багато хто залишається в тіні, не помічаючи, як ламає життя інших.

Вона подивилася на мене з легким здивуванням, але в погляді прослизнула надія, ніби в ній ховалися запитання, на які їй потрібно було почути відповіді.

— Чому ви так думаєте? — запитала вона.

— Тому що саме це і відбувається, — відповів я. — Ми боїмося доторкнутися до того, що може змінити наше життя. Тому іноді, замість того, щоб із радістю приймати всі радощі й труднощі, просто йдемо.

Вона кивнула, і я побачив, як її очі засяяли, ніби раптом з'явився промінь світла в хмарному небі. Немов вона зрозуміла щось просте, але до цієї бесіди невловиме для неї.

— Я розумію, що вам теж нелегко, — промовила вона. — Але, можливо, варто спробувати?

Ми обидва усвідомили, що за простими розмовами ховаються глибокі почуття і взаємні страхи. Можливо, саме такі розмови можуть з'єднувати людей, стирати кордони, які ми самі для себе вибудовуємо. Це і є той самий людський зв'язок, який рятує нас від самотності.

Я озирнувся навкруги і помітив, що на цьому поверсі теж багато пар іде разом, рука в руці, з посмішками, які нібито кажуть: «Ми знайшли те, що шукали». У мені заворушилося здивування і заздрість. Як їм вдалося? Як вони змогли відшукати те, що я шукав усе життя, а в мене все ще порожньо? Чи це знову виверт творців магазину, продаж мильних бульбашок? Як там сказав адміністратор на першому поверху? Задоволення первинних потреб.

І ось тут мене просто вразило, коли я помітив, що на місце порожніх сидінь тут же виходять нові жінки. Вони з цікавістю роздивляються, ніби розглядають виставку картин, і, здається, не помічають, що тут стоїть цілий натовп чоловіків. Я був у шоці: невже все так просто?

Як же це може бути? Можливо, це була якась утопія, де щастя можна було б просто купити, немов улюблені фрукти на ринку? Я потрапив у майбутнє чи паралельну реальність? Сам не міг повірити, що подібне відбувається на очах. Ось так, без зайвих слів, без глибоких почуттів і очікувань — просто прийшов, вибрав і пішов.

Але де ж справжній зв'язок? Де емоції, які змушують серця битися швидше, де сміх, сварки і примирення? Здається, це місце просто стирало всі важливі аспекти любові, залишаючи лише фізичну оболонку.

— Але ж саме так і народжується ілюзія, — вимовив я вголос, але не помітив, що ця думка вийшла за межі моїх роздумів і стала частиною справжнього світу.

Звернув увагу на одну з дівчат, яка сиділа, з цікавістю дивлячись на нових відвідувачів. Її погляд був сповнений надії, але в ньому також читалася якась печаль. Вона явно шукала щось більше, ніж просто «не виношу мозок». Мене обпекло усвідомлення: те місце, де так багато людей, може бути водночас порожнім. Порожнім від справжніх почуттів, від глибоких зв'язків, які ми всі шукаємо.

Як же нам усім бракує щирості, навіть серед маси людей! Ми приходимо сюди, сповнені очікувань, а йдемо з порожніми кишенями і не менш порожніми серцями. Ця думка все більше пригнічувала мене. Я зрозумів, що не хочу бути черговим номером у черзі, а хочу справжнє кохання, навіть якщо для цього мені доведеться пройти через безліч перешкод.

Мій погляд метнувся по поверху. Натрапив на адміністратора. Як добре тут усе продумано, зручно.

Прямуючи до нього, чомусь передчував, що відповіді на своє запитання не отримаю. Але надія ж помирає останньою. Іноді навіть після свого носія.

— Як це можливо? Яким алгоритмом ви прораховуєте, на чиє місце викликати наступних людей? — запитав після привітання.

Та нещасна самотня мати розповіла мені, як відбувається відбір, які умови участі, виставлення себе в магазині.

Чоловік лукаво блиснув золотисто-карими очима, зчепивши руки перед собою в замок.

— Молодий чоловіче, на щастя чи на жаль, але це така ж комерційна таємниця, як і деталі роботи алгоритмів у ютубі. Усі думають, що здогадуються, але ніхто не знає напевно. Інакше кожен став би незліченно багатим, а ютуб збанкрутів.

Адміністратор холодно глянув на мене, ввічливо вибачився і попрямував до дверей. Тонкий натяк, чого вже там.

Щось у його погляді змусило мене напружитися. Але надлишок емоцій і думок відсунув цю ідею на задвірки свідомості.