Читати книгу - "Приховані гріхи, Світлана Литвиненко"

-Хочу, я бачу ромашку,- і дівчинка побігла вперед рвати на галявині квіти.

  Емілія вдихнула на повні груди свіже повітря, прислухавшись до співу пташок. Замилувалася і не помітила як до них підійшов Ігор. Він підійшов тихенько спостерігаючи з любов’ю за донькою, але Емілію теж не випускав із виду.

-Тату,- Софійка першою помітила свого батька та кинулася його обіймати,- я мамі квітів нарвала.

-Мама буде у захваті,- Ігор підхопив доньку на руки і вже потім запитав у Еми.- Як влаштувалися?

-Добре, дякую, що поцікавилися,- Емілія намагалася приховати раптове хвилювання яке охопило її щойно вона побачила його,- природа у вас неймовірна.

-Тут гарно, куди не глянь,- відповів Ігор опустивши доньку на землю,- можливо ще буде тепло, тому у вас імовірно буде можливість скупатися у річці. Трохи поділі є такий собі пляж, та й тут, біля нашого будинку можна зручно спуститися у воду.

-Я теж хочу ще поплавати,- вигукнула Софійка,

-Обіцяти тобі доню цього не можу…

-Я знаю все залежить від погоди… я бачу ще ромашку,- і Софійка побігла.

-Софійка вас дуже любить,- сказала щиро усміхнувшись Ема,- ви хороший батько.

-Така похвала мені дуже приємна з вашого боку,- Ігор підійшов ближче,- я завжди хотів, щоб у мене були діти і тому я дуже щасливий, що маю доньку. Каміла зробила мені найцінніший подарунок у світі, коли народила Софійку. За це я її ще сильніше кохаю.

-Я рада за вас. У вас чудова родина,- Емілія говорила щиро та все ж таки відчула нотки заздрощів які виникли десь у глибині її душі.

  Вони не поспішаючи підійшли ближче до води. Ігор почав їй розповідати про риболовлю.

-...що не кажи, а мені подобається рибачити, але на це зовсім не вистачає часу, завжди справ багато…

  Емілія посміхнулася сама до себе, коли подумала про те, що  від нього йде така сильна позитивна енергетика і спілкуватися з ним приємно. Та вона відігнала від себе всі ці думки, бо зараз не час над цим розмірковувати та ще в його присутності.

-Мабуть, про щось хороше подумали, що усміхаєтеся? – запитав Ігор від якого нічого не залишилося непомітним.

-Вибачте, будь ласка, замріялася,- схаменулася Ема.

-Не треба за це просити вибачення. У вас гарна усмішка,- Ігор чи то навмисно, чи то випадково упіймав її погляд, а потім швидко відвів очі,- я піду… допоможу доньці нарвати квітів.

-Так… дякую…,- злегка засоромилася Ема.