Читати книгу - "Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)"

Ніч тільки вступила в свої права. Загорілися ліхтарі на стовпах. На містом скупчилися важкі  грозові хмари. Гуркотів грім та блимали блискавки.

Вони стояли на початку пішохідного мосту, з якого Ліза ледь не впала. Останні перехожі заховалися в квартирах від темряви та негоди.

— Дивні ти місця вибираєш, для побачень! — посміхнулася Ліза. — Чи хочеш, типу, провчити мене? Нагадати, яку я дурню ледь не вткнула? То розслабся, більше не кидатимусь в річку.

— Це останнє побачення. — Відповів стримано Ден. — Я сьогодні вночі їду з міста.

Ліза здивовано глянула на хлопця. По його серйозному погляду та похмурому виразу обличчя зрозуміла, що це правда. 

—  Вже? — Посмішка згасла. — Але ж ми…  —  Очі наповнилися сльозами.

— Я мушу, це зробити сьогодні!  — вигукнув він. —  Вибач. —  Потупив погляд в асфальт.

— Я не ображаюсь. — Ліза пальцем  змахнула  сльозу.  —  Дякую тобі ще раз, що побув моїм ангелом охоронцем. —  Голос тремтів.

— Щось я в цьому сумніваюсь. —  Зиркнув на неї винувато.

— Ти ж повернешся по мене? —  з надією глянула на нього.

Ден не відповів. Підійшов до одного з перил, оперся на нього  і  почав дивитися  вниз. Вони стояли якраз там, де під мостом знаходиться дорога. Накрапав дощ. Небо гуркотіло. Навкруги, крім них більше нікого не зосталося.

— Не будемо порушувати традицію? — вона підійшла до нього і стала поряд. — Знову намокнемо разом? — Краплі дощу падали  на лице і змішувалися зі сльозами.

— Угу, — сумно посміхнувся Ден. — Як виявилося, ми не цукрові.

— Я все-таки закінчу тут школу і через рік теж  зникну з життя мого батька. Я ідіотка. Думала, що він змінився. Вчора назвав мене Лізонькою і задобрював пів дня, щоб я пішла і попросила вибачення в тої курви. — Шморгнула носом. —  Прикинь!  Хотів, щоб я записала відео, в якому зроблю з неї жертву, а себе виставлю тупим, підлітком. — Почала схлипувати.

— Фігово,  —  ледь чутно відповів хлопець.

— Теж переїду в інше місто.  — Дощ посилився. ЇЇ волосся вже все мокре, одежа майже промокла, та вона не зважала на це. — І почну все заново, як ти зараз. Краще бути сиротою при живому батьку, ніж не відчувати його любов зовсім! Ми з тобою схожі.

— Ні! — крикнув Ден і глянув на неї. — Ми різні!

— Вибач, я не те мала на…

— Послухай! — в голосі Дена метал. — Я, не ти! Я не кидаюсь з моста! Кажеш, краще бути сиротою при живому батьку? Що ти мелеш? — в очах блискавки освітлювали гнів. — В тебе він є! Радуйся! Ти вирішила його покинути, замість того, щоб боротися за останню рідну душу в твоєму житті. А я борюся!  Я поверну свою матір і ти мені допоможеш!

Ліза гляділа на нього широко розкритими очима, не розуміючі, чому він завівся.

Ден був зовсім не схожий на себе. Наче підмінили.

Тим часом хлопець подивився знову вниз, видихнув і швидко опинився за спиною у Лізи. Схопив її за ступні і перекинув через перила мосту. Тіло дівчини розбилося об асфальт…