Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

З якою ціллю Мстислав запропонував мені свою...каву? Чому? Звісно, я дуже високої думки про нього, я ним захоплююся, але... Чомусь я не певна, що він Бог у приготування кави... І цей його сміх, ці усмішки... Не пам'ятаю його таким. Дуже дивна поведінка, яка йому не властива. Принаймні, була не властива у мої шкільні роки. З чого б це все?

Але спитати про це все прямо я не наважуюсь, слухаючи повз вуха розповіді Федорченка про його район, в якому він виріс і живе досі та про невігласів сусідів. Аж поки ми не заходимо до його квартири...

Перше, що кидається мені в очі — охайність і порядок, що не завжди властива холостяцьким берлогам. Невже Мстислав за вчительську зарплатню може дозволити собі прибиральницю? Чи це його мама піклується так про сина? Чи, може, за час, поки ми не бачились, у нього відбулися деякі зміни в житті? Хоча ж дивно. Обручки на пальці не бачила в нього. Та й ще в школі казали, що Федорченко затятий самітник...

Втім, це ж Алхімік. Він найкращий у всьому. Мабуть, правду він каже. І каву готує найсмачнішу, і вміє навести лад, хоч у класі, хоч у квартирі. Таке враження, ніби він прибрався перед візитом гостей...

Раптова думка змушує мене тремтіти.

А що, як він чекав на мене? Що, якщо він запланував це все заздалегідь?

Чоловік запрошує мене до кухні, закочує рукави сорочки, бере дві білі філіжанки, а я... провалююсь у безодню. Здогадки збивають з пантелику, відбирають повітря з легень...

— Це ж кавомашина, — кажу, що бачу, коли Мстислав підносить до апарату одну з філіжанок.

— Так. Ти спостережлива.

— Але ж ти казав, що сам готуєш каву за особливим рецептом?

— А хіба я наразі не цим займаюсь? Поставити філіжанку та натиснути потрібні кнопки — теж процес приготування, — без особливих проявів невпевненності чи сором'язливості, відказує господар квартири.

— І який же в цьому процесі використовуєтьcя секретний рецепт?

— Так я й сам не знаю. На те він і секретний, що його лише кавомашина знає, — жартома промовляє він знову й підносить мені мою свіжу порцію темного напою.

— Навіщо ти мене запросив до себе? — швидко, щоб не тонути довго у роздумах і не здавати задню, цікавлюся.

Моя прямолінійність чомусь веселить Алхіміка.

— А що тут незрозумілого? Особливо тобі, Сашо.

— Мені все... не зрозуміло, — починаю затинатися, а кінчики пальців рук мліти.

— Тоді поясню, — бере й свою філіжанку з готовою кавою чоловік і сідає за стіл навпроти мене, але зазирає, на щастя, не мені в душу чи рота, а в свою ємність для запашної рідини. — Розширені зіниці, пришвидшене серцебиття, сплутана мова — це все ознаки емоційного хвилювання, спричиненого викидом особливих гормонів у мозок. І це все відбувається зараз із тобою. Твій пульс відбивається гулом у вухах, а тіло починає тремтіти, — читає мене, наче розгорнуту книгу. — Молекули фенілетиламіну в дії.

Стан дежавю породжую мій зляк. Здається, я починаю усвідомлювати до чого Мстислав хилить. І це... Це означає для мене... руйнацію.

— Я подобаюся тобі, Сашо, — легко й ніби кажучи про смак гарячої кави, стверджує об'єкт мого обожнювання.

Реакція мого тіла раптово говорить все за мене — в очах збираються сльози, а кінцівки ще більше дрижжать. Ситуація десятирічною давнини повторюється й я не можу себе стримати. Мені соромно бути тут.

— Я не... Я, — хочу щось сказати, але не можу, ні вигадати що-небудь логічне, ні змусити мовленевий апарат працювати.

— Сашо, справа в тому, що кожна людина індивідуальність. Фенілетиламін відомий тим, що його називають "речовиною кохання". Так от, для когось виділення трьох молекул фенілетиламіну відчувається, як блаженство чи ейфорія, коли метелики пурхають в животі чи будь-де. А для когось й десять молекул цієї речовини не робитимуть погоди, й більше, ніж симпатія, не буде жодних почуттів. І я це веду до того, що емоції при такій реакції мозку можуть бути різними. Не завжди по людині видно, що саме з нею відбувається. Це особистий процес, індивідуальний, — зовсім беземоційно, байдуже, наче з підручника читає, говорить пан Федорченко, від якого я ховаю свої очі у філіжанку арабіки.

— Ні... Мстиславе, ні. Я нічого... Я просто... Я, — хочу якось виправдатись, але не виходить.

— Сашо, нічого не треба казати. Ти мені теж подобаєшся, просто це може бути не явним фактом. Я за своєю природою беземоційний.