Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Не знаю, куди саме прямуємо, але Евелін уважає, що ми достеменно перестрінемо Мадлен, коли та повертатиметься. У мене є таємна підозра, що моя супутниця просто шукає гожий привід, щоб якомога довше не повертатися до будинку. Але в цих викрутасах немає потреби. За годину, що минула в компанії Евелін, я вперше, відколи отямився, відчув себе цілісною особою, а не якимись жалюгідними її рештками. Тут, під вітром і зливою, біч-о-біч із другом, я вперше за цілий день почуваюся щасливим.

— І що, на вашу думку, може повідомити вам Мадлен? — питає Евелін і, підібравши зі стежки гілку, кидає її в зарості.

— Тією запискою, яку вона принесла вчора ввечері, мене заманили до лісу, щоб хтось на мене напав, — відповідаю я.

— На вас напали?! — шоковано перериває мене Евелін. — Тут?! Чому?

— Не знаю, але, сподіваюся, Мадлен розповість, хто саме дав їй ту записку. Може, вона прочитала її.

— Усі «може» тут виключені цілком і повністю, — каже Евелін. — Мадлен жила зі мною в Парижі. Вона дуже віддана, кумедна, але покоївка з неї просто жахлива. Схоже, читання чужих листів вона вважає однією з пільг власної посади.

— Ви до неї дуже поблажливі, — зауважую я.

— Змушена, бо не можу їй добре платити, — відказує на це Евелін. — А коли вона переповість вам, що було в тій записці, що далі?

— Розкажу про все поліції, — кажу я. — І, сподіваюся, зможу нарешті забути про цю справу.

Повертаючи ліворуч біля похиленого дороговказу, ми крокуємо до лісу вузенькою стежкою, кривуляємо якимись манівцями, аж нарешті я розумію, що зворотний шлях уже не знайду.

— Ви впевнені, що ми йдемо правильною дорогою? — запитую нервово, відсуваючи від обличчя похилену гілку. Остання прогулянка лісом вартувала мені власних споминів.

— Ми йдемо за позначками, — відповідає вона, смикнувши клаптик жовтої тканини, прицвяшений до дерева. Такі самі ганчірки, тільки червоні, допомогли мені вранці вибратися до Блекгіту, і спомин про це мене лякає.

— Це мітки, — пояснює вона. — Ними користуються лісники, щоб не заблукати. Не хвилюйтеся. Я не заведу вас до глушини.

Щойно вона це промовляє, як ми виходимо на галявинку, посеред якої я бачу кам’яний колодязь. Дерев’яний дашок давно вже завалився, залізне руків’я коловорота, за допомогою якого колись піднімали цебро, зараз іржавіє в багнюці, майже сховане під падолистом. Евелін радісно плескає в долоні, лагідно торкається мохастих каменів. Вона, вочевидь, сподівається, що я не помітив клаптика паперу, встромленого в тріщину мурівлі, і того, як хутко накрила його пальцями. Не бажаючи ставити під загрозу дружні стосунки, я квапливо відводжу очі, коли вона озирається на мене. Напевне, серед гостей у неї є залицяльник, і, хоч як мені соромно, я заздрю й цьому таємному листуванню, і самим дописувачам.

— От, будь ласка, — каже Евелін, театрально змахнувши рукою. — На зворотному шляху Мадлен достеменно йтиме цією галявиною. Чекати вже недовго. Вона має повернутися о третій, щоб допомогти привести до ладу бальну залу.

— Де ми? — питаю я, роззираючись.

— Це колодязь бажань, — відповідає вона, схиляється й зазирає в чорноту. — Ми з Майклом учащали сюди дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.

— І чого ж саме бажала юна Евелін Гардкасл? — питаю я.

Вона супить чоло: моє запитання її спантеличує.

— Знаєте, от хоч убийте, не пригадаю, — каже вона. — Чого може бажати дитина, у якої є все?

«Те саме, чого й усі, — мати ще більше».

— Навряд чи я спромігся б вам відповісти, навіть якби все пам’ятав, — кажу всміхаючись.

Евелін обтрушує руки від бруду й запитально дивиться на мене. Я бачу, що в ній нуртує цікавість, бачу, що в її душі палає радість від зіткнення з чимось незвичним і несподіваним там, де щойно все було так добре знайоме. І з раптовим спалахом розчарування усвідомлюю, що наразі я тут, у її компанії, лише через те, що розважаю її.

— А ви не міркували над тим, що робитимете, якщо пам’ять не повернеться? — допитується вона, намагаючись пом’якшити різкість запитання лагідним тоном, яким його ставить.

Тепер моя черга почуватися спантеличеним. Відколи моя початкова розгубленість минула, я намагався не думати про власний стан. Узагалі-то втрата споминів радше дратувала мене, ніж здавалася аж такою трагедією. От лише неспроможність згадати Анну виявилася чимось більшим за звичайну незручність. Наразі, під час спроб відродити Себастіана Белла, я знайшов двох друзів, Біблію з примітками й замкнену скриню. Щось не вельми багато як для сорока років життя. У мене нема ані дружини, яка ридма ридає, оплакуючи наше спільне минуле, ані дитини, яка боїться, що батько, якого вона так любила, уже ніколи не повернеться. З такого погляду життя Себастіана Белла не така вже велика втрата й не такий уже серйозний привід для смутку.

Десь у лісі хрускає гілка.

— Лакей, — каже Евелін.

Кров одразу стигне в моїх жилах: я згадую попередження Морового Лікаря.

— Перепрошую? — вигукую, несамовито вдивляючись у хащі.

— Чуєте хрускіт? Це лакей, — пояснює вона. — Збирає хмиз. Просто сором та й годі, еге ж? Нам у маєтку бракує челяді, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому гості змушені відряджати власних лакеїв запасатися ними.

— Лакеїв? Це ж скільки їх?

— Кожна із запрошених родин має по челяднику, але приїхали ще не всі, — каже вона. — Наразі в маєтку сім чи вісім лакеїв.

— Вісім? — перепитую придушено.

— Любий Себастіане, вам зле? — питає Евелін, помітивши мій страх.

За інших обставин мене потішила б ця турбота, ця приязнь, але зараз її увага змушує мене ніяковіти. Як пояснити їй, що химерний чолов’яга, убраний у стрій морового лікаря, попередив, що мені треба стерегтись якогось Лакея, тож тепер від самого цього слова мене охоплює потойбічний жах?

— Перепрошую, Еві, — кажу, сумно похитавши головою. — Мені ще треба багато чого вам розповісти, але не тут і не зараз.

Мені несила витримати її запитальний погляд, тому я роззираюся, щоб змінити тему. Помічаю три стежини, що розходяться звідси, гублячись у лісі. Одна з них веде просто крізь хащі до водойми.

— А оце там?..

— Озеро, — каже Евелін, дивлячись повз мене. — Те саме озеро. Те, біля якого мого брата вбив Чарлі Карвер.

Між нами западає тремка тиша.

— Перепрошую, Еві, — кажу нарешті, соромлячись того, як стримано звучить мій голос.

— Не подумайте, що я чудовисько, але це сталося