Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Майкл висловився дуже схоже, — кажу я.

— Не дивно: він іще й молодший від мене на п’ять років. — Вона обіймає себе за плечі, голос звучить відсторонено. — Я мала пильнувати Томаса того ранку, але мені кортіло покататися верхи, а він завше надокучав мені. Тому я вигадала для дітлашні гру — відрядила їх шукати скарби — і полишила самих. Якби ж то я не була така егоїстка, він би не пішов до того озера й не потрапив би в Карверові лабети. Ви не уявляєте, як ці думки мучили мене все дитинство. Я не могла спати, майже не їла. Не відчувала жодної емоції, окрім злості й провини. Я лютилася на всіх, хто намагався заспокоїти мене.

— І що ж змінило ситуацію?

— Майкл, — усміхається вона задумливо. — Я паскудно до нього ставилася, просто жахливо, але він підтримував мене, хай там що я верзла. Він бачив, що я зажурена, і прагнув мене розрадити. Я навіть не певна, що він розумів, що відбувалося. Ні, певна річ, що не розумів. Він просто був такий милий, що це не дало мені остаточно збожеволіти.

— То ви саме тому поїхали до Парижа, щоб бути подалі звідси?

— Це був не мій вибір. Батьки відрядили мене туди за кілька місяців по тому, як усе сталося, — мовить вона, кусаючи губу. — Вони не могли мені пробачити, та я й сама не могла б ніколи цього зробити, якби залишилася. Так, це мусило бути таке собі покарання, але насправді моє вигнання стало радше проявом милосердя.

— Але ви повернулися?

— Ви кажете так, наче в мене був вибір, — мовить вона гірко, зав’язуючи шарф, бо на галявину вривається зимний вітер. — Батьки наказали мені повернутися, вони навіть погрожували виключити мене із заповіту, якщо я відмовлюся. Коли це не спрацювало, вони пригрозили, що викинуть звідти Майкла. Отже, я й повернулася.

— Я не розумію, чому вони так жахливо повелися, а потім улаштували святкування на честь вашого повернення.

— Святкування? — питає вона, похитавши головою. — Любий мій, та ви й справді гадки не маєте, що тут відбувається, еге ж?

— Можливо, якщо ви…

— Завтра виповнюється дев’ятнадцять років, відколи було вбито мого брата, Себастіане. Не знаю чому, але батьки вирішили відзначити цю дату, повернувшись до будинку, де все сталося, і запросили всіх тих, хто гостював тут того самого дня…

Голос її бринить від гніву, від прихованого болю, який мені кортить угамувати. Вона відвертається, щоб глянути на озеро. Блакитні очі блищать.

— Вони влаштували поминки, але вдають, ніби це вечірка, ще й на мою честь… і, як на мене, це може означати хіба одне: на мене чекає щось жахливе, — веде вона далі. — Це не святкування, а покарання, свідками якого стануть півсотні людей, вичепурені, наче ті пави.

— Невже ваші батьки й насправді такі лихопомні? — питаю вражено.

Мене поймають ті самі відчуття, що й сьогодні вранці, коли я побачив, як розбилася об шибу пташка: нестримний жаль, змішаний з гіркотою через те, яке несправедливе й несподівано жорстоке життя.

— Матір надіслала мені сьогодні зранку записку, запросила на прогулянку біля озера, — каже вона. — А сама не прийшла. Либонь, навіть і на думці не мала приходити. Просто хотіла, щоб я стояла, сама-самісінька, там, де це сталося, і згадувала. Це достатня відповідь на ваше запитання?

— Евелін… Я… Я не знаю, що сказати.

— А не треба нічого казати, Себастіане. Заможність отруює душу, а мої батьки вже давно заможні. Так само, як і більшість гостей, які будуть на цій вечірці, — мовить Евелін. — Їхні манери — машкара, варто б вам не забувати про це.

Угледівши моє страдницьке обличчя, вона всміхається й бере мене за руку. Пальці в неї холодні, а погляд теплий. Вона вся утілення крихкої мужності в’язня, який ступає останні кроки до шибениці.

— Не переймайтеся, любий мій, — каже вона. — Мого безсоння вистачить на нас обох, тому вам нема чого каратися через усе це ночами. Якщо хочете, загадайте-но ліпше за мене бажання, хоча я розумію, що вам воно потрібніше.

З кишені вона видобуває монетку.

— От, беріть, — каже, простягаючи її мені. — Від камінців зиску жодного.

Монетка летить довго, а на дні вдаряється не об поверхню води, а об камінь. Попри пораду Евелін, я жодного побажання для себе не загадую. Натомість благаю про те, щоб вона дістала змогу втекти з цього місця, щоб прожила щасливе життя й була вільна від батьківських оборудок. Наче дитина, я замружуюся, сподіваючись, що, коли знову розплющу очі, природний стан речей зміниться й самою силою мого бажання неможливе стане можливим.

— Ви дуже змінилися, — бурмотить Евелін, і за мить її обличчя затьмарюється, коли вона розуміє, що саме бевкнула.

— То ми з вами були знайомі раніше? — питаю здивовано.

Чомусь це ніколи досі не спадало мені на думку — що ми з Евелін могли бути знайомі до цього.

— Мені не слід було це казати, — зауважує вона, відступаючи від мене.

— Еві, я провів з вами понад годину, і ви тепер мій найкращий друг, — кажу я. — Будь ласка, скажіть мені чесно. Хто я?

Її очі прикипають до мого обличчя.

— Про це вам ліпше запитувати не в мене, — заперечує вона. — Ми зустрілися тільки два дні тому й майже не спілкувалися. Більшість із того, що мені про вас відомо, — це самі лише чутки й плітки.

— Той, хто сидить за порожнім столом, і за крихти буде вдячний.

Вона стуляє губи. Ніяково поправляє рукави. Якби в неї була лопата, вона б зараз прокопала собі підземний хід, аби опинитись якнайдалі звідси.

Про життя достойників розповідають більш охоче, тому я вже наперед боюся того, що вона може мені сказати. Але, менше з тим, відступитися не можу.

— Будь ласка, — благаю я. — Нещодавно ви казали, що я можу обирати, ким бути, але я не годен зробити цього, якщо не знаю, ким був раніше.

Її опір слабшає, вона дивиться на мене з-під вій.

— Ви впевнені, що хочете це знати? — допитується вона. — Правда не завше приємна.

— Приємна вона чи ні — мені треба знати, що я втратив.

— Не так уже й багато, як на мене, — зітхає вона, стискаючи мою долоню у своїх. — Ви торгували наркотиками, Себастіане. Ви заробляли собі на життя, розраджуючи знуджених багатіїв-ледарів. І непогано заробляли, якщо зважити з вашої приймальні на Гарлі-стрит…[11]

— Я…

— Торговець наркотиками, — повторює вона. — Наскільки мені відомо, зараз у моді лауданум