Читати книгу - "Понаїхали"

Хуссама геть iз Сирiї до дядька пiсля того, як довго радились: Фатiма, в цiй країнi у молодi майбутнього нема. Згадай, Фатiма, як Асад-молодший тупо успадкував посаду вiд Асада-старшого. Конституцiю пiд нього мiняли! I синок швидко не здохне, о нi, вiн в Лондонi навчився i спортом займатись, i м'ясом не обжиратись. Так що застiй у цiй країнi триватиме до-о-овго, застiй без надiї на змiни. Чи ти досi вiриш, Фатiма, що в Сирiї хоч щось змiниться за нашого життя? Я згодна, Масуд, згодна: молодим у цiй країнi нiчого не свiтить. Ми доживемо тут, але хай Хуссам кудись їде. В Європу!

Дядько Хуссама тримав секонд-хенд у Бiлому Саду. Тож приїхавши, Хуссам одразу потрапив продавцем у вiддiл «крем», як його називали мiсцевi. Тобто «карiм». Тобто добiрний секонд-хенд. Тобто непоганий вiдсоток.

Хуссама по приїздi вразила краса мiсцевих дiвчат, i не менше — несподiваний власний успiх серед них. Сухорляве тiло, живi очi, нiс iз горбинкою. Рiзкi рухи.

Хуссам був недурний i швидко вивчив мову на побутовому рiвнi.

Коли познайомився з Мартою, зрозумiв, що iншi дiвчата йому не потрiбнi й бiльше нiколи не будуть потрiбнi.

Марта казала, що Хуссам дуже мужнiй. Казала йому, нашi мужики випендрюються, а тобi цього не треба, ти, шепотiла, справжнiй мужчина. Й вона щiльно притискалася до нього.

Справжнiй мужчина м'якнув у колiнах, але не показував цього.

А ще, казала Марта, я хочу колись вийти за тебе, хочу дiтей вiд тебе, ще й тому... знаєш чому? Ти не усвiдомлюєш, чим вiдрiзняєшся вiд бiльшостi наших. Чим, запитав вiн i розправив плечi, але вiдповiдь його розчарувала. Ти не п'єш. Часом п'ю, коли Аллах не бачить, заперечив вiн. О, Хуссамчик! Ти наших бачив? Бачив, смiявся вiн.

Того вечора в кафе Хуссам i Марта домовилися вiдкритися нарештi її батькам. Вiн хотiв по-старосвiтськи посватати її. Марта вмовила Хуссама бодай не залучати його родичiв-сирiйцiв. Марта передбачала певнi проблеми. Ти вже бачив, як тут. Ти iноземець, а у нас глуха провiнцiя. От i батьки мої обмеженi провiнцiали. Але я переконаю їх. Я люблю тебе. Так, казав Хуссам, ми зробимо все за правилами. Заручимося. Може, дядько Масуд поговорить iз ними? Вiн менi тут замiсть батькiв. Ой, нi-нi, Хуссамчик. Краще я сама. Поцiлуй мене, поки ми не вийшли надвiр.

Чорт. Бачив? Хуссам. Вони за нами йдуть. — Хто? — Отi двоє. Давай на проспект. Тут надто темно й безлюдно. Швидше! — Може, тобi здається? Ну куди ти мене тягнеш? — Хуссамчик, будь ласка. — Не буду я бiгти. — Зараз треба. — Я їх зустрiну. — Їх двоє... Вже троє. Будь ласочка. — Тобi чоловiк потрiбен чи хлопчик, який тебе буде слухатись? Га? Я їх зустрiну. — Ще троє! Ну... Вiдпустiть його! Хуссам! Хуссам!

Ах ти ще й вiдбиватись? Понаїхав тут i будеш до наших тьолок лiзти? Ще й вiдбиватись. Н-на! З носака його. Пиздуй до себе в Чуркестан! А ти — проститутка. Тобi мiсцевих хуїв мало. А ну завались, зараза. Туш потекла, витри соплi. Нiчого ми йому не зробили. Я думаю, хахаха. Пару ударiв з носака в живiт нiкого ще не доконали. Це тiльки попередження. Скажи своєму хачу: наступного разу впiймаємо...

Малолiтки дебiльнi! Хуссам! — вона присiла бiля нього, шукала й не знаходила серветки, щоб витерти кров, нарештi знайшла. Потiм зняла кофту й пiдстелила на твердий асфальт йому пiд голову.

Ладно, валимо. Лиши її.

Шестеро на одного! — пiдняла обличчя на них. — Сцикуни!

Лиши, я сказав. Хай собi iстерить бiля свого хача.

Хуссам!

Пiшли, бо менти прийдуть... Ух! Верещала, як ментовська сирена. Ха, ха, ха! Оце ти сказонув, Голова! 

— Треба було, щоб Юра ранiше їхав, — сказала Оля. — А ми все чекали, чекали не знати чого.

Марина мовчки пiдлила собi коньяку. Оля пiсля першої категорично вiдмовилась. Була третя чи четверта дня. Дiвчата сьогоднi були самi. Сергiй збирався на матч бiлосадської команди проти якихось кротiв, вiн так любить футбол. А Володя таємниче пропадав, i Оля з радiстю пiдозрювала, що у нього є дiвчинка.

— Я завжди думала, що Юрка безалаберний, — сказала Оля. — Чесно кажучи, не думала, що у нього там в Америцi щось вийде. Тiльки ж йому не кажи. А вiн молодець виявився. Але Марина, чому так має бути? Ну чому? Чому, щоб дiти поступили, щоб банально на їжу й хату вистачало, вiн має кудись їхати?

— Не ви однi.

— Я знаю, Марино, я знаю. Хiба вiд цього легше?

Оля вiд звiльнення з колишнього держтелекому, який пiсля приватизацiї належав олiгарху Наговiцину, так i не знайшла нормальної роботи. Пробувала продавати страховку, але фiрма платила тiльки вiдсоток, а за мiсяць Оля змогла застрахувати аж одного клiєнта. Постiйно ходила на бiржу працi, щоб отримувати допомогу по безробiттю. Їй мали б там пiдшукувати нову роботу — але пропонували тiльки в ЖЕКах. Оля гордо пiднiмала голову: «У мене вища освiта. У мене дипломна про геостацiонарнi орбiти штучних супутникiв. Я не буду вулицi мести!». А потiм згадала, що i у Юри вища освiта, але вiн в Америцi вулицi мете.

— I все на ногах, по дванадцять годин, — зiтхнула Оля й кивнула Маринi, щоб налила-таки ще одну стопку. — Хай вже вiдпрацює тi чотири мiсяцi й вертається. Не можу я без нього. I без Юрочки мого, i... просто без мужика не можу.

— Та звикла б, — засмiялася Марина.

Її смiх раптом здався Олi недобрим. Оля глянула Маринi в обличчя й опустила очi. Оля нiколи не знала, скiльки сама Марина буває без мужика. Знайшла я з ким про це поговорити. Оля перевела мову:

— Машка знову пропонує в Iталiю.

— Яка Машка?

— Так сестра ж наша з Кам'янця-Подiльського.

— А, Машка. Так i кажи.

— Я так i кажу. Каже, у них там всi в Iталiю їздять. Може, поїхати?

— Ти ж Юру чекаєш.

— Так... — Оля помовчала. — Просто ж Iталiя близько, це не Америка. Можна туди-сюди.

— Ти ж Юру чекаєш.

— Так, — пауза. — А якщо нам знов не вистачатиме?

— Якось жили.

— Дiтям поступати. А далi тягнути їх.

— Ти мене переконуєш? Чи себе?

Оля зiтхнула.

— А тут Сергiй видає, що хоче на весну в Москву.

— За яким?

— Каже, трохи самостiйностi хоче. У когось там пiдробити.

— Хм.

— Я спершу казала,