Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

Просиділи ми так бо зна скільки часу, аж доки я не поглянула на годинник і не збагнула, що якщо ми не поспішимо, то залишимося сьогодні без обіду. Неохоче піднявшись із зручного крісла, ми почимчикували їсти.

Вийшовши в коридор, я саме зачиняла двері, як краєм ока помітила якийсь рух за високою пальмою, що стояла поруч. Я зиркнула в ту сторону. Нікого. «Може здалося?» Я смикнула плечима і вже хотіла повернутися, як тут побачила легкий порух тюлі за пальмою. Ні, там точно хтось був. Чи щось? Я тихо наблизилася до рослини і обережно зазирнула за широкий горщик. Так і є. Між горщиком та тюлю причаїлася маленька світловолоса постать. Ніби відчувши на собі мій погляд, дитя підняло голову і я побачила, що це не хто інший, як наша нещодавня нова знайома.

Підбіг Матвій, і також зацікавлено заглянув за рослину.

- Аліна? Ти що тут лобиш? – його очі зробилися ніби два п’ятака.

Дівча виглядало неначе сполохана пташка, що так і гляди спурхне звідси – і шукай вітру в полі. Маленькі медові очі були повні сліз. Один поштовх – і вони готові були розлитися цілими солоними потоками.

Я простягнула руку, маючи намір допомогти бідній дитині. Проте, дівча ще більше з’їжилося і її нижня губа затремтіла.

Я відсмикнула руку і опустилася поруч із горщиком навколішки.

- Аріно, що ти тут робиш? І де твій тато? – я озирнулася, очікуючи, що зараз сюди увірветься захеканий Юрій в пошуках своєї доньки.

- Я… я загуби-лася. – схлипуючи промовила Аріна. Бідне дитя більше не могло стримувати сльози і вони полилися по її малесенькому личку.

Я зітхнула і ласкаво посміхнулася.

- Нічого страшного. – намагалася заспокоїти дівчинку – Зараз ми підемо і знайдемо твого тата.

Я піднялася і простягнула Аріні руку.

- Ходімо?

Проте, дівча різко мотнуло головою і, крізь сльози пробелькотіло:

- Ні… Мені… татусь не дозволяє… нікуди йти… з незнайомцями.

Із розумінням посміхнувшись, я знову опустилася навколішки і обійняла сина.

- Але ж Матвія ти знаєш! Ви сьогодні зранку каталися разом на конику.

Аріна нерішуче кивнула.

- Ну ось. А я – тітка Надя, мама Матвія. – я ввічливо простягнула руку – То ж ми тепер не незнайомці, правда?

Знову ледь помітний кивок.

- Давай зробимо так. Ви з Матвієм підете зараз у наш номер, а я попрямую на пошуки твого татка. Згода?

На цей раз малеча завагалася. Проте, через кілька секунд все ж обережно вклала свою долоньку в мою руку. Я відчула полегшення. Повільно вивівши Аріну із-за пальми, я відімкнула двері та пропустила вперед дітлахів. Попрохавши Матвія показати Аріні свої ігри, я швидко вискочила, замкнула двері й помчала на пошуки Юрія.

Цього разу я не стала очікувати прибуття ліфту, а стрімко злетіла сходами на перший поверх. Проте, посеред холу я зупинилася, оскільки не знала, в яку сторону прямувати. Гарячково намагаючись спланувати свої подальші дії, я кинула оком на стійку рецепції і, не довго думаючи, попрямувала до неї.

Ні мої благання, ні запевнення, що це потрібно в першу чергу для дитини, ні погрози пожалітися керівництву не справили ніяких вражень на портьє. Вони категорично відмовлялися повідомити номер кімнати Юрія, посилаючись на конфіденційність інформації. Через хвилин десять напружених суперечок, я майже втратила надію і у відчаї опустила голову на руки, намагаючись зрозуміти, як далі діяти. І тут почула зі сторони ліфту неясний шум. Через мить поруч опинилася знайома висока постать, ледь не збивши мене з ніг.

- Донька! Моя донька пропала! Ви не бачили її? – оксамитовий голос Юрія зараз був переповнений страхом та відчаєм. Він прикипів своїм благальним поглядом до портьє, зовсім не помічаючи мою присутність. Доки шоковані працівники намагалися підібрати слова, я м’яко опустила свою руку на руку Юрія і спокійно промовила:

- Не хвилюйтеся. Ваша донька в безпеці.

Той божевільний погляд, який кинув на мене Юрій треба було бачити. Раніше ласкаві медові очі тепер набули загрозливого коричневого відтінку, а широкі кущисті брови грізно зійшлися на переніссі. Груди чоловіка різко здіймалися від важкого дихання, а рука під моєю долонею ледь відчутно тремтіла.

Пройшло кілька секунд, перш ніж до Юрія дійшли мої слова і він, сфокусувавши свій погляд, зрозумів, хто перед ним. В ту ж мить його плечі та руки розслабилися, а з грудей вирвався видих полегшення.

- Аріна… Вона з Вами? – і він стурбовано поглянув за мою спину, очікуючи, що донька зараз вискочить із-за неї.

- Вона в моєму номері. Разом з Матвієм. – повідомила я і направилася в сторону ліфта.

Тільки дійшовши до блискучих дверей ліфта, я збагнула, що досі тримаю Юрія за руку. Червоніючи, я розчепила пальці та натиснула на кнопку. В кабіні ліфта й далі вже на моєму поверсі ми синхронно зберігали мовчання. Так же мовчки я дістала з кишені шортів магнітний ключ та відімкнула двері свого номеру.

Я ледь встигла відійти вбік, як Юрій кулею влетів в кімнату і через мить вже був поруч із донькою.

- Аріна… Мила, як ти мене налякала! – він схопив дівчину на руки і міцно притиснув до себе, ніби боячись, що її знову можуть у нього відібрати.