Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

…Аж раптом з-за хмелевої вежі почувся інший голос. Здалося, людський. Здалося, зойк болю. З осторогою виглянувши з-за заростів, Петро побачив…

– Відаєте, є такий вираз «межи допустимого», – перервав він сам себе. – Те, що я побачив, виходило за ці межи. Це було поза границями розуміння.

Пресвітер змовк і опустив голову.

– Да не томи уже, ради Бога, Петро Федорович. Что за черта лысого ты там увидел? – нетерпеливо затребувала Олена.

Петро глянув на неї.

– Тож воно й те, що чорта. Розумієте, я знав тітку Оксану все життя. Оксана Петрівна була колись моєю вчителькою. Я добре її відав як сусідку. Я звертався мніго раз до неї як до старости. Вона приходила на наші молитовні збори, хоча й не так регулярно, як би мені хотілося. Словом, я можу сказати, що добре відав характер тітки Оксани і її ставлення до життя. Вона завжди була… от у тих рамках. Звичайна жінка, робила, дітей ростила. Ну, прийшлося пережити ту історію, відбулося нещастя… Але ж…

Петро знов змовк, опустивши голову. Подивився у вікно, шукаючи слова.

– Ну? – знов приспішила його Олена.

– Вона лежала посеред великої поляни. Нага. Як не дико це звучить, але, пам’ятаю, я ще мимовільно відзначив для себе, що тіло її красиве, міцне, здивувався навіть – все ж вік уже немалий… Очі заплющені. Я подумав був: мертва, без пам’яті, спить? Не вспів зрозуміти, як раптом тіло її стало підніматися над травою. Я не брешу й не видумляю. Вона, все в такому ж лежачому стані, піднялася на висоту з метра півтора й раптом тіло завертілося, як стрілка годинника, палахнуло червоним огнем. Вона закричала, скорчилася від болю. Огонь погас, тіло, на якому полум’я не покинуло слідів, знов опустилося на траву. Знаєте, я завжди думав, що вираз «протерти очі» – то такий фразеологізм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очі. Я сам собі не вірив. Вщипнув себе за руку – потім там синяк був – коли побачив, що ніби з нічого, з повітря матеріалізувалися химерні чорні тварини. Не, не тварини – творіння. Істоти. Я навіть не можу їх описати точно. Вони не мали чітких форм, вони мінялися, як клуби диму. Оксанине тіло знов піднялося над землею, творіння стали хороводом кружити в повітрі навколо, раз по раз приникаючи до тіла, як би пили з нього щось, вона кричала, як від болю… Цей примарний, жахливий хоровод піднявся високо в небо та пропав. Усе це відбулося за кілька хвилин. А я ще кілька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумів, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того співало таким повноголосим хором – мовчить. Усі до одної пташки мовчать.

Петро знов змовк.

– Пане Петре, – сказала я як можна більш м’яко. – Віте не гнівайтеся, будь ласка, а вам ніколи не доводилося звертатися до психіатра?

Чоловік посміхнувся без всякої веселості.

– Пані Алло, невже віте не вірите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що віте з ним не зутикалися? – я вже відкрила рота, щоб відповісти в термінах матеріалізму та наукового атеїзму, але прикусила язика.

Петро зауважив цю запинку.

– А, ось бачите, й віте не заперечуєте, що є сили, про які ми мало відаємо… Але дещо все ж відаємо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мірою моя спеціальність… Але, знаєте, я й сам був на грані того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила мені така думка, коли без сну ворочався тою ніччю. А ще я згадав, що колись-колись оте місце біля річки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатівка, або Нечиста Калатівка… А назавтра пішов до тітки Оксани.

Я не дійшов до її дому, ми зустрілися на вулиці. Вона кудись спішила, їхала ровером, але пристала, коли я попросив її зупинитися.

– Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.

Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне їй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радісний, була якоюсь натхненою, аж світилася. Я не став ходити навколо і спитав навпрост:

– Я бачив вас учора в лісі коло Довгенького Поля… У Нечистій Калатівці… Що то було?

Вона різко перемінилася, як шматкою провели по обличчі та стерли сяйво.

– Не питайся про це, – відрізала. – Не питайся. І не згадуй, забудь, коли хочеш жити.

– Але…

– Бувай здоровий, – обірвала вона, та помкнулася їхати далій.

Пробуючи втримати, я взяв її за руку; вона шарпонулася, рукав задерся, і я побачив, що вся рука в синцях, як збита…

Петро змовк. Встав з дивана, пройшовся до вікна, назад.

– Вона поїхала, нічого більше не сказавши. А мені зганувся43 ще випадок, який відбувся, може, за два тижні раніше. У нас у селі є хлопчина глухонімий, Василько звати, років сім йому. Шов він вулицею, і його збила машина, на моїх очах це було. Міцно збила, переїхала просто, крім того, він вдарився головою в камінь… Я підбіг до нього – він не дихав. «Хутка»44 й справді хутко приїхала – але лікарі ніц уже не могли зробити… Аж поки до місця аварії не прибігла Оксана Петрівна. Я бачив, як це було: лікарі намагалися оживити дитину, результату нуль. Тітка стояла біля них, в очах жах… Такий жах, що навіть дивно: я розумію, нещасний випадок, хлопчину шкода, шок, але жах в її очах був якийсь несумірний, надмірний, занадто його було… Раптом вона начебто рішилася на щось, кивнула сама собі, відійшла у бік, побіліла як полотно, щось прошептала, очі заплющивши… Ще більше зблідніла, раптом змокріла, як хлющ… І Василько поворушився. Доктор потім мені сказав, що в житті не бачив нічого подібного. Фактично хлопчик воскрес. Я відаю, я знаю – це зробила вона.

– И… и что же это все значит, по-твоему? – спитала Ленка.

– Це значить, що тітка Оксана спізналася з нечистою силою.

– Пане Петре, – знову заперечила я. – Віте кажете, вона оживила хлопчика. Ну, повірити тяжко, однак нехай. Але ж то, коли й магія, то біла. Це ж добра справа. Хіба нечиста сила робить добро?

– В тактичних метах – так. Так часто буває: ловлять на гачок саме можливістю робити добро, а потім…

– А что потом? Все-таки это мне странно и непонятно. Для чего бы кому-то – пусть даже назовем этого кого-то нечистой силой – вдруг понадобилась наша Оксана? Для какого такого дела? Что такого она должна была совершить? Имеешь соображения на сей счет?

– Души ловлять. Споконвіку так.

– Души, говоришь… Ну пусть так. А тело ее, по-твоему, тоже нечистые силы разрезали?

– Я не знаю, що відбулося. Однак впевнений: це має зв’язок з тим, що я бачив. Ми не відаємо промислу, але логіка тут є. Страшна логіка страшної сили.

…Ми верталися на Будку, розуміючи в справі загибелі Оксани ні на щіпку більше,