Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

— Рій зник? — здивовано запитує вона в Халіса.

Той у відповідь трясе головою, розсипаючи по плечах пасма кольору стиглої південної вишні. Пенсі навіть завмирає від подиву. Ось так буває: вони провели разом три ночі, але вона не бачила руїнника в денному світлі. Під похмурими сірими хмарами одразу видно, що перед нею не людина: темна, засмагла з червоним відтінком шкіра, гостре підборіддя, занадто високі вилиці. Його одяг, скоріше схожий на відріз щільної перламутрової тканини, дивним чином не спадає з плеча. Босі ноги залишають на зледенілому камені мокрі сліди. Значить, їй зовсім не привиділося, що руїнник дійсно гарячіший на дотик, ніж звичайна людина.

Пенсі нахиляє голову в один бік, потім в інший. Якщо у своїй фантазії вона доповнить оточення життям і фарбами, то на тлі витонченої будівлі з вітражними вікнами, у світлі сонячного проміння та під покровом гнучких гілок відерса Халіс не виділяється і виглядає природно — як звичайний перехожий. Напевно, так воно й було сотні сотень років тому. На секунду її охоплює бажання запитати про історію руїнника, про його коріння і народ. Порив минає дуже швидко. Адже неспроста Чорний ліс такий непривітний, і стерлися в пил забуті порожні міста. Нічим добрим ця розповідь не закінчиться, Пенсі в цьому впевнена, тому лише сильніше стискає губи й мовчить.

— От і він, відерс, бачиш, людська жінка на ім'я Пенсі, — відволікає її Халіс, широким жестом вказуючи на щільні масивні гілки, що стирчать зі зруйнованої будівлі.

— І як же я його віднесу кудись? — руїнник лише сміється, почувши тихо поставлене собі під ніс запитання, яке насправді не потребує відповіді. Ясна річ, що мисливці до неї не колоду приносили, а отже, крім гілок, завтовшки з саму Пенсі, є й дрібніші гілочки.

— Ходімо, — він тягне її за собою.

— А як же рій? — непокоїться Пенсі.

— М-м-м, скажімо так, я дещо перестарався, — Халіс ворушить у повітрі довгими гнучкими пальцями, наче намагається нанизати слова як намистини на нитку. Може, так він збирає фразу воєдино зі слів тієї мови, що не є йому рідною? Адже це дивно — припустити, що руїнники розмовляють мовою людей. Якщо, звісно, люди самі не перейняли її колись у родичів Халіса — багато, дуже багато століть тому. Адже всі ми — і люди, і руїнники — під одним небом живемо.

— Ти перестарався? — луною повторює Пенсі, ледь встигаючи за довгими кроками руїнника.

— Не тільки я, ти теж у цьому брала участь, якщо пам'ятаєш, — на цих словах він ховається між двома величезними золотистими гілками. Пенсі згадує про те, що можна робити удвох із руїнником, і навіть трохи червоніє. А може, щоки просто кусає по-весняному легкий мороз.

Зблизька відерс нагадує радше велетенський кущ, ніж дерево, так сильно й низько він розрісся. Не одразу й збагнеш, з якого боку підійти. Перед тим як пірнути в проміжок між гілками слідом за руїнником, Пенсі ще раз обертається в пошуках снігових вихорів, але жоден не трапляється їй на очі. Та й температура справді надто висока для сніголюбів і тим паче для смертельного крижаного рою. Пенсі не тільки не кутається в шарф і капюшон, а ще й розстібає верхній ґудзик на комірі куртки.

Вона обережно пробирається крізь переплутаний лабіринт гілок. Відерс пахне життям: сіллю, сонячним жаром, в'язкою солодкою смолою і різкими нотами освіжаючої гіркої хвої. Золотисто-молочного кольору дерево під пальцями гладке й ніжне. Великі гілки зовсім голі, а от на прихованих від зайвих поглядів молодих гілочках — тоненькі і прозорі вони растут у самому центрі цього деревного кокона — біліють крихітні листочки.

— Краса неймовірна, як вважаєш, людино? — руїнник сидить на підлозі перед молодою порослю і просто милується. Тиша тут така, що Пенсі не може підібрати слова, не може змусити себе вимовити хоча б слово. Тож замість того, щоб зруйнувати цей моноліт, Пенсі продовжує слухати. А що ще їй залишається? — Щоразу приходжу сюди — і щоразу серце забуває, як битися, а час зупиняється. Ніби не було Елерського згасання і ширхи, ніби все ще горять блакитні вежі Каноа, а гавань Лейлі відкрита для будь-кого кожного восьмого святкового дня. Ніби сома все ще тече у всіх водних потоках — наземних, підземних і в жилах тих істот, що живуть на тверді... ніби я прийшов до відерсу, щоб сплести з його гілок колиску своїй дитині. Але ні. Я візьму і цього разу тільки листя, щоб забутися...

Чи треба щось відповісти? Пенсі ніяково переступає з ноги на ногу. Співчуття навряд чи допоможуть тому, хто втратив сенс свого життя задовго до того, як почалася історія самої Пенсі. Тож вона безсило дивиться, як Халіс обриває біле листя і дбайливо складає його в маленький блискучий мішечок. Коли ж мішечок виявляється сповненим, руїнник ламає першу тендітну гілочку і простягає її Пенсі:

— Забудь, що я сказав. Просто забудь, не намагайся зрозуміти. Ти ж прийшла по відерс? Так візьми його, а пам'ять про те, чого не було, залиш серед каміння, стертого часом у пил.

Пенсі бере тендітний прутик — і в цю мить від пальців до серця біжить спекотна смуга тепла, що геть забирає втому і будь-який біль. Отакий він, той відерс, справжнє диво!

— Бери тільки ті, що без листя. Інакше дерево стане тобі не радо, намагатиметься захистити себе, і складно буде вибратися з-під його гілок живою, — дає пораду руїнник і залишає її саму.

У її руках тонка гілочка здається невагомою, навіть шкода ламати решту, але відступати нерозумно. Халіс обірвав дев'ять прутів, і вона збирає їх усі до одного. Але дев'ять погано ділиться на двох — замовника та виконавця, та й листя відерса ніхто ніколи не бачив ще. І Пенсі вкрай обережно тягне перший білястий листок із десятого прута.