Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

Нам з дружиною, теж хірургом, набивати собі шишки довелося одночасно, коли ми, обговоривши все на сімейній нараді, ухвалили рішення висікти невеликих розмірів вроджену родимку, що часто травмувалася, на зовнішній поверхні правого плеча у нашої дочки Віки. Призначену процедуру під місцевою анестезією навіть важко було назвати операцією, тим більше — для хірургів, які щодня практикують. У призначений день Віка, виявляючи повну готовність до процесу, була бадьорою та веселою. Аналогічний рівень веселощів демонстрували і ми з Юлею, хоча цей наш настрій носив скоріше показний характер і прикривав занепокоєння, тривогу та стурбованість. Процедура відбувалася у домашніх умовах. Ми були впевнені у чистоті приміщення, а головне – у відсутності можливості інфікування рани через внутрішньолікарняні бактерії. Накриваючи імпровізований операційний стіл, розкладаючи на ньому інструменти та перев'язувальний матеріал, ми з Юлею жартували. Віка реагувала на гумор щирим сміхом. 83 Як і належало, спочатку виконали підшкірну пробу на лідокаїн. Вона була негативною. Питання про розподіл ролей між мною та Юлею у хірургічній бригаді, як найбільш «болісне», відкладали до початку процедури. Кожен із нас хотів бути оператором і якнайкраще проявити свої вміння. Після недовгого, але напруженого обговорення роль хірурга дісталася мені. Я всім своїм виглядом демонстрував впевненість. Після місцевої інфільтраційної анестезії, здавалося, з легкістю висік папілому, відступивши від краю 2–3 мм. Пошкоджені тканини майже не кровоточили. Накладання внутрішньошкірного косметичного шва далося мені з трудом. Щось заважало: чи то недостатня освітленість операційного поля, чи то розташування руки Віки, чи моє приховане хвилювання. Після затягування нитки лінія шва нам здалася не такою ідеальною, якою хотілося б її бачити. Вирішили переробити. Віка до всього ставилася абсолютно спокійно. Перешити взялася Юля. Я не заперечував і передав їй це право. Дружині ця маніпуляція вдалася трохи краще. До спільного задоволення ми все завершили протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин. Протягом наступного тижня у Віки все було добре. Рана заживала звичайним шляхом. Шов ми вирішили зняти на десяту добу після операції. Рубець був у задовільному стані. Проте на ранок наступного дня краї рани розійшлися. Досягти ідеального загоєння нам так і не вдалося. Ось і з'явилася “пам'ятка”: Віка на все життя залишилася з плямою на зовнішній поверхні правого плеча, площа якої вдвічі перевищувала слід від щеплень, які всі ми проходили у ранньому дитячому віці. Схоже, Віка до цього рубця вже звикла і не звертає на нього уваги або вміло вдає... Не знаю, як Юля, а я на праве плече доньки ось уже близько 25 років намагаюся не дивитися, адже у житті й без того вистачає прикрощів.