Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

Завжди так: хочеш не хочеш— мусиш боротися, інакше нічого не вийде, або сиди вдома і не рипайся, або вже таки спробуй взяти за яйця прикрі обставини, а там, якщо все вдасться,– на тебе обов’язково чекатиме джекпот, ну, там, не знаю, що в таких випадках дають переможцям,– дисконтна картка, постійні знижки, безкоштовний секс, коротше— борсайся, інакше тобі з цього гівна все одно не вибратись. Вася з відчаєм дивиться, як повз нього пропливають останні вокзальні прибудови, зникають спекулянтки й контрабандисти, навіть мінтовні ніде не видно, у цій ситуації він би і їй був радий, весь цей набір рідних і знайомих реалій зникає десь у голубій далечині. І цієї миті бакинський комісар розбирається зі своїми нехитрими справами, згадує про заручника й пробує зайти до власного купе. Але двері не піддаються. «Ей, невірний, відчиняй!»– кричить він щось на зразок цього. Вагон тривожно вичікує. Вася гарячково совається у вікні й раптом розуміє, що застряг. Провідник взагалі нічого не розуміє. Він за звичкою говорить по-азербайджанськи зі щедрими вкрапленнями братніх слов’янських мов, спочатку просто лається, потім лякається— раптом скаута схопив кондратій, потім нервово починає закликати Васю до совісті та порядку, пасажирів закликає бути свідками, потяг уже десь на передмістях, і тут віконна рама, у якій завис Вася Комуніст, не витримує і тріщить, Вася встигає згрупуватися, вивертається у вікні й цілком прицільно, як потяганий дворовий котяра, сплановує з вікна, вітер вривається в порожнє купе для відпочинку провідників і весело жбурляє під стелю гральні карти, упаковки з-під презервативів і порнографічні листівки, руйнуючи, одним словом, усталений побут працівника азербайджанського міністерства шляхів сполучення. І безкінечний потяг, наповнений мішками з вугіллям і валізами з героїном, весело помахує хвостом і вже передніми вагонами в’їжджає на територію Росії, одне слово, чувакам не позаздриш.

08.00

Вася навіть нічого не ламає, в сенсі, не у вагоні щось, а собі— нічого не ламає. Просто скочується з насипу, рве праву штанину, але навіть водяру— яку він весь цей час судомно притискає до серця— не випускає і не б’є. Не кажучи вже про всілякі там ребра, гомілки й тому подібну анатомічну поїбень. Устає так, ніби нічого не сталось, обтрушує штанину, витирає спітнілі долоні об светр, щоб горілка, гляди, не вислизнула, і йде шукати цивілізацію, ну, але яка там цивілізація, якщо ти з вагона випав, так ідеш, куди можеш, уздовж заводських парканів, минаючи колишню гордість оборонної промисловості, і лише земля під підошвами чавкає— в’язка й приставуча, як жований стиморол. Але раптом Вася виходить на трамвайну колію, ну, це вже добре, думає він, ще б знати, в який мені бік, він сідає на рейки й дістає пляшку. Надпиває і думає пляшку сховати, але вирішує не спішити, куди поспішати, думає він, до ранку протримаюся, а там видно буде, і він п’є далі й не переймається надто цією ніччю і всім своїм невдалим бізнесом. «Усе нормально, в принципі, усе нормально, могло бути набагато гірше, могли взагалі вбити або підвісити де-небудь у тамбурі або в топці засмажити, тунгуси срані.– Вася смачно прикладається до пляшки.– Добре, що водяри багато, усю навіть не вип’ю. Добре, до речі, що не вип’ю, а то де її зараз тут купиш. Хоча можна в разі чого на вокзал з’їздити, у гуцулів купити»,– думає він і так і сидить— у драних джинсах, що спадають без паска, у темному светрі й битих кросівках, на мокрих рейках, на яких час від часу зблискують пронизливі місячні промені.

О першій ночі Васю ледь не переїхав черговий трамвай. Водій лише в останній момент бачить, що на рейках щось є, собака, думає водій— і вирішує давити, але все ж встигає помітити, що ні— не собака, який собака, собаки водяру з горла не глушать, устигає пригальмувати, вибігає з трамвая і знаходить на рейках п’яного Васю. «Ти що— дебіл?– кричить він.– Я ж тебе, блядь, ледь навпіл не розрізав».– «Вибач,– виправдовується Вася,– я від поїзда відстав, на ось водяри». Водій бере. «Добре,– говорить він сам собі,– від стресу трішки можна»,– і сідає біля Васі. Так вони й сидять собі на колії, навіть не розмовляючи, сидять мовчать, не заважають одне одному— колія широка, місця всім вистачить, на них починає крапати дрібний дощ. «Ладно,– порушує врешті тишу водій,– поїхали, я тебе можу до парку підкинути, там якось доберешся».– «Дякую»,– говорить Вася. «Але квиток купиш, у нас тут контролери на лінії».– «Які контролери?– дивується Вася.– Ніч надворі».– «Ага,– ображається водій,– звикли без квитків їздити. Ладно, мені пора»,– і вони залазять до холодного трамвая і їдуть у парк, по дорозі справді підсідає контролерка, підходить до Васі, той хоче їй заплатити, лізе до кишені, але знаходить там лише товсту пачку російських рублів, виторгуваних у гуцулів, і все, і більше нічого. «Ось,– говорить він контролерці,– візьміть».– «Що це?»– питається та. «Гроші»,– відповідає Вася. «Які це гроші?»– «Це брудні гроші,– говорить Вася,– брудні. Візьміть їх, будь ласка». Але контролерка раптом каже: «Ні фіга— мені ці гроші не потрібні, давай наші».– «Та де я їх візьму?»– стомлено відбивається Вася. «Бери де хочеш»,– жорстоко говорить контролерка. «Я від поїзда відстав,– говорить Вася, але контролерка не реагує.– Ну хочете, я вам водяри дам?»– «Ні,– відмовляється контролерка,– не хочу».– «Як це?»– дивується Вася.

«Що тут скажеш,– думає він.– Ні квитка взяти, ні штраф заплатити, непруха, одним словом». Він виходить із трамвая, сідає на рейки й дістає другу пляшку. Мокрі блискучі рейки рівномірно тягнуться від нього в обидва боки безкінечності, і саме це, за великим рахунком, і примирює його з дійсністю.

Вступ № 4

22.00

Коли я стану дорослим і мені буде шістдесят чотири, я обов’язково згадаю всю цю тягомотину, хоча б для того, щоб з’ясувати, чи і я перетворився на таку малорухому худобу, яка тільки й може, що пережовувати нікелевими щелепами запаси хавки, приготовані на довгу полярну зиму. Як я буду почувати себе в шістдесят чотири? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за сорок і хто вже встиг окопатися на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку? І як я сам буду ставитися до них? Що потрібно робити впродовж життя зі своїми мізками, аби вони вкінець не протухли і не перетворилися на купу