Читати книгу - "Незламна тиша, Марина Вітер"

     Новини розповзались швидше за вірус. Вранці на сайті міської газети з’явилась стаття: «Громада обурена: власник будівельної корпорації зриває проєкти через “роман” із директоркою школи».

     Ольга стояла біля дверей учительської, затискаючи телефон в долоні. Внутрі — галас, плітки, нервовість. У поглядах колег уже не було лише поваги. Були — сумніви.

     Вона зайшла. Розмови стихли.

— Якщо хтось хоче щось сказати — будь ласка, прямо, — мовила спокійно, але твердо.

— Тобі довіряли, Олю, — обережно почала завуч. — Але якщо це правда… Якщо ти через особисте поставила під загрозу все, за що боролась…

— Я не продаю себе, — перебила вона. — І не просила в нього нічого. Його вибір був його. Якщо суспільство не здатне повірити в щирість, це не моя вина.

     Вона вийшла, тримаючись рівно. Але серце стугоніло, як барабан.

     У холі школи на неї чекав Артем. Вперше — з тривогою на обличчі.

— Я все бачив, — сказав він замість привітання. — Це була атака.

— Я здогадалась.

— Це мій конкурент. Він давно хотів знищити мене. І зараз — ударив туди, де найболючіше.

— І що ти зробиш?

       Він дивився на неї довго. Потім взяв за руку.

— Боротимусь. Але тепер не сам. Якщо ти дозволиш.

       Вона глянула на нього. Її погляд був сповнений сили.

— Я не здамся. Але мені треба знати: ти справді зі мною — чи поки це красиво?

— Я вперше не граю. І вперше — боюсь втратити.

        Того ж вечора по телебаченню пройшов коментар від Артема. Короткий, але гучний:

«Я не вибачатимусь за те, що відчуваю. Мої дії були особистими. І жоден бізнес не має влади над моїм серцем».

       У місті вибухнув скандал.

       Але в її очах — засяяла повага.

       Бо він став на її бік.

       І вперше — не в тіні, а відкрито.