Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

— Встановлення прослуховування без санкцій суду або хоча б прокурора неможливо. Ви з містером Делоні надивилися шпигунських фільмів.

— Дитинко, — жалісливо подивилася на нього тітка. — У нас у Росії це, мабуть, неможливо. Але Англія — поліцейська держава. Роблять, що хочуть!

Цю репліку Фандорін залишив без коментарів. Він поміркував ще. Запитав:

— А чому Делоні дивиться на вас вовком? І другий, як його, містер Міньйон, теж зиркає з явною ворожістю. Невже ви не помітили?

Вона посміхнулася.

— Ще б їм не злитися. Їм дуже не сподобалося, що мене супроводжує чоловік двометрового зросту. Згідно з контрактом, я не маю права відкривати таємницю «третім особам», навіть родичам. Не маю права передавати свою частину скарбу в спадок. Якщо хтось із партнерів помре у процесі пошуків, його частина буде розподілена між іншими.

— Дуже дивна умова! — вигукнув Ніколас.

— Вони обидва твердо на цьому стояли. Довелося поступитися. Зате на знак компромісу погодилися підвищити мою частину від однієї третьої до сорока відсотків. Дурниці, що зі мною трапиться? У мене тиск сто тридцять на дев’яносто, я ще їх обох переживу.

Нічого й казати, що Фандоріну, який мав у подобних справах куди більше досвіду, ця деталь зовсім не сподобалася. Він щодалі більше похмурнів.

— Ну, добре. Завтра ми прибудемо у Форт-де-Франс, звідки, певно, вирушимо на острів Сент-Моріс, і там виявиться, що ніякого ключа у вас немає.

— У нас, — підправила тітка. — Якщо ти не зумієш розвідати код, ми дійсно потрапимо у незручну ситуацію. Але, по-перше, я в тебе вірю. А по-друге, що вони мені зроблять? Я дама, до того ж мене супроводжуєш ти. І врешті, вони цивілізовані люди.

Згадавши хвалькуваті розповіді містера Делоні, як круто обійшовся він з різними «скурвими синами», Ніколас із сумнівом похитав головою.

— Якщо у вас контракт, у ньому напевне є параграф про зловмисне введення ділових партнерів в оману або що-небудь подібне. Це матиме за наслідок якщо не кримінальну відповідальність, то принаймні цивільний позов.

Але тітку це не злякало.

— Значить, ти тим більше повинен знайти розгадку. Інакше компаньйони мене розорять і ти не отримаєш спадщини, якої ніяк не дочекається твоя дружинонька! — преспокійно заявила міс Борсхед. — І нічого блищати очима, як доктор Живаго. Твоя дружина була б повною дурепою і паскудною матір'ю, якби не думала про спадщину.

Він не знайшовся, що заперечити, і лише жалібно зітхнув:

— Ох, тітонько, тітонько, навіщо ви пристали до цієї авантюри?

Вона відповіла серйозно і сумно:

— Через те, що я стара авантюристка, у якої ніколи не було жодної авантюри. Добре тобі, Нікі, ти завжди потрапляєш у якісь пригоди, займаєшся різними цікавими справами, живеш у цікавій країні. А що було у мене? Вирощування квітів, колекціонування порцелянових молочарів і раз на рік поїздка на перегони. За все життя тільки чотири коханці, при цьому найромантичніший — патологоанатом. На моєму годиннику без п’яти дванадцять, пересуваюся я в інвалідному візку, від майбутнього, сам розумієш, мені чекати нічого. Так невже я могла відмовитися від такої шалено цікавої справи? — Її голос затремтів, але не від сліз, а від азарту. — Дідька лисого! Я шукатиму скарб і знайду його! А не знайду, так хоч буде що згадувати на схилі віку.

Після цього у Фандоріна забракло духу дорікнути старій егоїстці, що вона втягла племінника у непевну історію, ні про що не попередивши. Микола Олександрович висловився м'якше:

— Ви могли б повідомити умови задачі раніше. Принаймні був би час подумати, провести якісь пошуки.

Сінтія винувато опустила очі.

— Ти маєш рацію, дитинко. Та я все сподівалася, що розшифрую код сама. У листі ж сказано: «головне — лічилка». Я визубрила цей дурнуватий віршик напам'ять… Але сьогоднішній випадок у басейні налякав мене. Якби я скрутила свою стару шию, то забрала б ключ в могилу! — мелодраматично вигукнула вона.

— Та ніякий це не ключ! Малюнка ж немає! На одному «стриб-скок» далеко не пострибаєш!

Але перемогти в суперечці Сінтію Борсхед ще нікому не вдавалося.

— Якщо Епін написав, що ключ у лічилці, значить, так воно і є. І годі мені перечити! Я вже все вирішила. Якщо я не змогла розгадати код, передаю права на скарб тобі. — Вона зробила широкий жест. — Угода буде переоформлена на твоє ім'я. Негайно. Після сьогоднішнього інциденту, про який напевно вже говорить весь пароплав, компаньйони не будуть заперечувати. Вони теж не порадіють, якщо старенька гигне, нікому не відкривши своєї таємниці. Так що всі ці скрині з золотом і сріблом — мій тобі подарунок.

— Красно дякую, — уїдливо подякував Ніка. — А тепер послухайте, що я вам скажу, дорогесенька тітонько…

У двері подзвонили.

— Пізно, — урвала Сінтія племінника. — Поки ти невідомо де валандався, я зателефонувала містеру Делоні і містеру Міньйону. Звеліла їм бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль дня важливої розмови. Це вони. Заради Бога, не влаштовуй сцен. І не видавай мене. Ти все зіпсуєш.

Не іграшки

Знайомитися довелося наново, хоча містеру Делоні магістр свого часу був представлений, та й з французом під час зустрічей, хоч і мовчки, але розкланювалися — як-не-як. щовечора бачилися в казино.

Але тепер, звісно, він дивився на них по-іншому. Вони теж розглядали його не потайки, а впритул, з однаково напруженими, невдоволеними обличчями.

Вираз обличчя — єдине, чим ці двоє були схожі. В усьому іншому вони були повною протилежністю один одному.

Житель вільного острова Джерсі був товстим, кругловидим. З м’ясистим, усміхненим ротом погано поєднувалися оченята, які часто зморгували — їхній погляд був слизьким і недобрим. Містер Делоні говорив басом, часто сміявся, багато жестикулював. Одягався так, буцім не торгував автомобілями, а працював у шоу-бізнесі. Зараз, приміром, він був у лазуровому блейзері з золотими гудзиками, рожевій шийній хустці, білих штанах.

Мсьє Міньйон, однак, тримався строгих сіро-сірих тонів: темно-сірий костюм, світло-сіра сорочка, середньо-сіра у цяточку краватка. Того ж відтінку було акуратно зачесане сивувате волосся. Світлі, майже безбарвні очі суворо дивилися з-під нудних металевих окулярів. Одне слово, класичний нотаріус. Хоч тітка й казала про нього з типово британською гримасою «француз», нічого прикметно французького у цій засушеній трісці Ніколас не вгледів. Манера говорити у Мільйона була професійно стриманою, наче кожна фраза протоколювалася й могла бути використана проти нього.