Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Початок другого курсу зустрів Мар’яну не такою, як рік тому. Вона вже не заходила в аудиторії з обережністю, не плуталась у розкладах і не губилася серед коридорів. Її знали. Її слухали. Її поважали.

— О, це та сама Мар’яна, що веде хімічний гурток, — шепотіли першокурсники.

Вона усміхалась, але в глибині душі це відчувалося дивно. Її старі страхи зникли, натомість з’явилися нові: бути прикладом, не підвести, тримати себе в руках — особливо коли Назар поруч.

Він був у тій групі, де вона тепер проводила лабораторні. Вперше після довгої перерви вона побачила його в аудиторії: ті самі уважні очі, легка усмішка, що ховалася в кутиках губ, і той погляд — ніби він чекав цю мить.

— Привіт, — сказав він, коли всі розсілися. — Радий бачити тебе.

— Привіт, — спокійно відповіла вона, хоча всередині все затремтіло.

Пара почалася. Вона пояснювала реакції, стежила за технікою безпеки, роздавала пробірки, а сама весь час відчувала: Назар не зводить з неї очей.

Після заняття він підійшов ближче.

— Можемо поговорити? — запитав тихо.

Вона зупинилася, не знаючи, що сказати. Але знову — усмішка, коротке кивання.

— Може пізніше. У мене ще пара, — збрехала.

Вона пішла, відчуваючи, як її серце стискається. Уникати його стало звичкою. Але на 2 курсі це вже було складніше — вони перетинались частіше. І вона більше не була тією першокурсницею, яка втікала від почуттів.

У гуртожитку Ліна підморгнула:

— Ти бачу знову в формі. Знову Назар?

— Ні, — швидко відповіла Мар’яна, але сама не повірила в це “ні”.

Увечері вона пішла до лабораторії — подивитися реактиви, підготувати завдання для гуртка. Тут було її місце сили. Але думки були не про формули. Вони були про той голос, той погляд… і про те, що вона почала втомлюватися тікати.