Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Сонце вже сховалося за дахами коледжу, коли останній учень вийшов із лабораторії, щось весело наспівуючи. Мар’яна залишилася сама — як завжди після гуртка. Її улюблений час. Тиша, запах спирту, блиск скла, світло настільної лампи. Вона розкладала пробірки в шафу, закривала банки з реактивами, перевіряла зошити.

— Добре виходить, — тихий голос змусив її здригнутись.

Вона озирнулась. Назар стояв у дверях, спертий плечем об одвірок. Трохи зніяковілий, але з тією самою щирістю в очах.

— Ти ще тут? — запитала вона, ховаючи розгубленість за байдужістю.

— Чекав. Хотів поговорити. Але не як студент з “викладачкою”, — усміхнувся. — Просто як Назар з Мар’яною.

Вона поклала останню піпетку в коробку і сіла на стілець, зітхнувши.

— Я слухаю.

— Чому ти мене уникаєш?

Її пальці трохи затремтіли, але вона зібралась.

— Бо боюсь. Бо не знаю, як бути. Бо колись пообіцяла собі: ніяких стосунків.

— І тобі вдається? — запитав він тихо, підходячи ближче.

Мар’яна мовчала. Серце билося гучно, як метроном у тиші лабораторії.

— Мені не виходить, — сказав Назар. — Я намагався. Але… ти мені подобаєшся. Дуже. І я не прошу тебе про щось більше. Просто — не тікаєш, добре?

Вона подивилася на нього. Уперше — не через страх, а чесно. З глибини душі. І в її очах було більше, ніж слова могли сказати.

— Я подумаю, — прошепотіла вона.

Він кивнув. Пішов. А вона ще довго сиділа в лабораторії, стискаючи край стола й усміхаючись. Вперше — без тривоги.