Читати книгу - "Світло Лани, Філундія"

Велика зала бібліотеки ставала дедалі тіснішою під вагою нових знань. Сяйво світляків, що неспішно кружляли між рядами, відбивалося в очах Лани, коли вона зупинилась біля темно-зеленої обкладинки, на якій золотом було вибито одне слово: «Дракони».

— Спробуємо тут, — мовила вона, витягуючи том на кам’яний стіл.

Сторінки були шорсткими, дихали старовиною. Текст ілюстрували детальні зображення: крила, луска, полум’я. Історія. Легенди. Знання.

Дракони поділялись на дві великі гілки, — читала вона вголос. — Дикі та Свідомі.

Дикі жили в горах, печерах, глибоких лісах. Поки світ був щедрий — не наближались до людей. Але прийшов голод. І тоді почалась епоха страху. Поселення спалювались, міста зникали з мап.

Але були й інші.

Дракони-люди.
Могутнє, хоч і малочисленне королівство. Люди, в яких дрімала друга іпостась — дракон. Не кожна дитина народжена в тому роді могла її відкрити. Але ті, що відкривали — ставали правителями, мудрецями, захисниками світу.

Серед усіх кланів особливе місце посідали Золоті Дракони. Древні, величні, майже святі. Їхній блиск був знаком надії, а слово — законом.

Лана ковтнула повітря. Погляд її повільно ковзнув до золотого дракона.

— Ти… тииии… — прошепотіла вона, не відриваючи очей.

Дракон сидів нерухомо. Тільки край ока блиснув — сльоза. Вона скотилася поміж лусочок. Але її відчула не лише Лана. У її свідомості спалахнув образ — крижаний спокій, що тріскається відсередини, спогад дому, який давно зник, і туга, що вже не має слів.

— Він… пам’ятає, — мовила вона тихо. — Або… відчуває.

Старець підвівся з лави, поглянув на них обох і мовив важко:

— Він не людина. Принаймні вже.
Боги розгнівались. Вони вірили, що дракони, володарі сили, захистять світ. Але ті сиділи у своїх кристалових палацах, споглядали згори, і коли почалось падіння — вже було пізно.
Вони втратили право бути людьми.
Залишилась тільки форма. Сила. Та інстинкт.
І з того часу жоден не повернувся назад.

Після цих слів у залі повисла тиша. Гостра, мов вістря кинджала.

— Але я… я з ним спілкуюсь, — озвалась Лана. — Ну, як спілкуюсь… Ми обмінюємось образами. Відчуттями. Картинками. Це не зовсім розмова, але…

Старець вирячив очі. Його рука здригнулась, а сувій, який він щойно тримав, випав.

— Я такого не пам’ятаю… — прошепотів він. — Ніхто в цьому світі не мав подібного зв’язку. Це щось нове… або… щось, що було втрачене раніше, ніж ми здогадуємось.

Дракон підвів голову. У його погляді не було звіра.