Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » 140 децибелів тиші 📚 - Українською

Читати книгу - "140 децибелів тиші"

1 225
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "140 децибелів тиші" автора Андрій Бачинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 27
Перейти на сторінку:
Тому вирішив узятися за нього особисто.

Глухар завів Сергія в кут біля черги до квиткових кас. Щоб не привертати зайвої уваги, уголос не говорив, лише чітко й повільно рухав губами, щоб Сергій міг його зрозуміти:

— Уважно стеж за моїми рухами, але не смикайся. Тільки спостерігай.

Злодій пошкутильгав до натовпу. Запитав хто крайній і прилаштувався у хвіст черги. За кілька хвилин, коли люди вже звикли і не зважали на Глухаря, він, вказуючи рукою на віконечко каси, вигукнув своїм «негнучким» голосом:

— Дивіться, люди, там хтось без черги лізе!

Біля каси одразу ж здійнявся переполох. Передні намагалися розібратися, хто ж там лізе без черги, задні напирали на передніх. Тим часом, користуючись тиснявою, Санька притиснувся до жінки, що стояла перед ним, розстібнув сумочку, що висіла на її плечі, і витягнув гаманець. Відтак непомітно вислизнув із черги і розчинився в натовпі.

— Ну як? — запитав він Сергія, несподівано з’явившись перед ним. — Помітив щось?

Сергій заперечно похитав головою.

— Це добре! Ти знав, що я буду робити, ти спостерігав за мною, а все одно нічого не помітив.

Насправді Сергій і не дивився, як Глухар обкрадав жінку. Йому було соромно виступати мовчазним співучасником злочину. Але мусив терпіти і вдавати, що теж мріє навчитися так спритно «щипати» чужі гаманці. Він все ще сподівався, що зможе викрасти Яринку в батька і втекти з нею кудись подалі, наприклад в Одесу, на море. А для цього йому конче були потрібні гроші.

До такого висновку Сергій дійшов ще тоді, коли контролер спіймав його в поїзді. Минулої ночі він не міг заснути й подумки рахував, скільки ж тих грошей йому потрібно: «Зайцем більше не попруся, можна знову нарватися на контроль. На квиток до Франківська треба десь п’ятдесят гривень. До Яринчиного села — ще п’ятдесят. Назад до Франківська — знову п’ятдесят. З неї за проїзд не будуть брати, вона ще зовсім мала. Найгірше — з Франківська до Одеси. Пасажирським поїздом дорого і небезпечно. Там треба мати документи, а всі мої документи залишилися в інтернаті. Е-ех, поспішив я, не продумав усе як слід. Мене вже, напевне, подали в розшук. Треба бути обережним на вокзалі, щоб не спіймали й не відправили назад до інтернату. Доведеться до Одеси електричками добиратися. Так безпечніше і дешевше. Але все одно, гривень триста треба. Тобто лише на дорогу — п’ятсот. А ще їсти щось у дорозі. Потім десь в Одесі прилаштуватися. От знати б, де те наметове містечко, куди ми з татом їхали минулого літа. Він казав, що там нічліг дуже дешево обходиться...»

Важкі спогади про родину знову навалилися на Сергія. Хлопець занурився головою в подушку і розплакався. Так і заснув...

Тато забрав Сергія з останнього уроку, вибіг із ним на вулицю, підхопив на руки і почав підкидати малого, радісно вигукуючи:

— У тебе сестричка народилася! Чуєш, синку?! Сестричка! Тепер нас четверо!

Останні кілька тижнів мама пролежала в лікарні. Сергій знав, що вона ось-ось має народити йому сестричку — когось такого малого й писклявого.

Вони з татом довго чекали біля пологового будинку, поки мама нагодує маленьку і покаже її через вікно на другому поверсі своїм чоловікам. Нарешті в одній із шиб з’явилася змучена, але щаслива мама. На руках у неї був невеличкий згорток. Вона обережно піднесла його до скла. Тато помахав рукою і підвівся навшпиньки, намагаючись хоч краєм ока побачити донечку.

Сергій посмикав його за рукав:

— Тату, а де сестричка?

— Та он, закутана, не бачиш?

— Оце? Така маленька-маленька? Менша навіть за мого іграшкового ведмедя?! Як я з нею гратися буду, вона ж поломиться?!

Тато розсміявся і притулив малого до себе. Мама поправила пелюшку, відкриваючи зморщене червоне личко. Дівчинка спала...

Через тиждень мама з Іринкою були вже вдома. Сергій не відходив від малої ані на крок. Допомагав переодягати її, купати у пластиковій ванночці. І страшенно тішився, коли за якийсь час сестричка почала впізнавати його і весело усміхатися своїм беззубим ротиком... Коли Іринка підросла, Сергій щовечора брав її до себе в ліжко і розповідав їй різні історії. Часто вона так і засинала, притулившись до брата...

Уві сні Сергій крутився, стогнав і мало не впав на підлогу. Своїм стогоном він розбудив хлопця, що спав поряд.

— Е-е-е, ти куди? — вигукнув він, стримуючи Сергія від падіння. — Політати захотілося?

Від штурханів сусіда Сергій прокинувся. У його очах виблискували сльози...

Після першої успішної вилазки Санька-Глухар запросив Сергія до тієї ж вареничної, де сорок років тому його, десятирічного Сашка, вперше пригощав і посвячував у своє мистецтво його наставник.

Зараз варенична мала іншу назву і осучаснений інтер’єр. Але вареники там і досі були по-домашньому смачними. Саме так вважав Глухар, бо ж насправді він ніколи в житті не куштував тих справжніх вареників, які мами з любов’ю щонеділі готують своїм дітям.

— Смакує? — запитав Сергія.

Хлопець ствердно кивнув. Старий злодій задоволено посміхнувся і промовив:

— Бачу, ти пацан спритний і шустрий. Далеко підеш, якщо будеш довіряти мені і вчитися. Хочеш мати багато грошей, щоб завжди так смачно їсти?

Сергій знову кивнув.

— От і добре. Тоді менше слів — приступаємо до навчання.

Санькові вихованці «працювали» в поїздах парами. Молодші діти з найпомітнішими вадами ходили по вагонах, випрошуючи милостиню. За ними йшли старші, глухонімі. Вони пропонували пасажирам купити іконки, календарі, якісь журнали і канцтовари. А заодно приглядали за молодшими, щоб ніхто в них не забрав гроші й щоб самі, бува, ті гроші десь не приховали. Такий собі подвійний контроль. Увечері діти особисто здавали всю виручку Глухарю.

Ну а найталановитіші вихованці Саньки-Глухаря «працювали» щипачами, займалися кишеньковим злодійством. Ці заробляли для

1 ... 13 14 15 ... 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «140 децибелів тиші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "140 децибелів тиші"