Читати книгу - "Ґолем"

Звичаї цього стола стали вже притчею, яка поширилася усім світом.

У кнайпі здійнявся гамір, що вивів мене з летаргії. Останні слова Цвака ще бриніли в моїй свідомості. Я ще побачив, як він руками імітував рухи помпи, а потім навколишні картини й образи замиготіли перед моїми очима з такою швидкістю, з такою, до того ж, неймовірною виразністю, що я моментами себе не тямив, здавався сам собі коліщатком живого годинникового механізму.

Зала кнайпи — суцільне людське юрмисько. Нагорі, на естраді, з десяток чоловіків у чорних фраках. Білі манжети, блискучі персні. Драгунський однострій з аксельбантами ротмістра. У глибині — дамський капелюшок з оранжевим страусовим пір’ям.

Крізь балясини естрадної балюстради визирало застигле, спотворене обличчя Лойзи. Я бачив: він ледве тримався на ногах. Був тут і Яромир, він незмигно дивився у стелю, упершись у стіну, ніби його притиснула чиясь невидима рука.

Танцюристи раптом завмерли посеред танцю: певно, вигук господаря їх налякав. Музика грала далі, але тихо, якось ніби невпевнено. Вона тремтіла, я це виразно відчував. На обличчі господаря вимальовувалася зловтішна, нестримна радість…

На порозі стоїть поліцейський комісар в уніформі. Він розчепірює широко руки, щоб нікого не випустити. За ним видніється постать жандарма з карного відділу.

— То тут таки танцюють? Попри заборону? Я закриваю це кубло! Ви, господарю, підете зі мною. Решта — марш до цюпи!

Командний тон у словах.

Дебелий господар мовчить, але зловтішна гримаса не сходить з його обличчя.

Воно дедалі більше стає схожим на застиглу маску.

Гармоніка похлинулася й тихо пищить.

Арфа теж підібгала хвоста.

Обличчя гостей раптом видні у профіль: усі очікувально витріщаються на естраду.

Шляхетна чорна постать невимушено та спокійно сходить сходинками вниз і поволі простує до комісара.

Жандарм заворожено не зводить очей з блискучих лакових черевиків шляхтича.

Той зупиняється за крок від поліцейського, міряє його знудженим поглядом з ніг до голови, а потім — з голови до ніг.

Решта молодого панства на естраді перегнулись через поруччя і ледь не давляться сміхом, затулившись шовковими носовичками.

Драгунський ротмістр вставляє в око золоту монету й випльовує недокурок у волосся дівчини, що стоїть нижче.

Комісар, змінившись на обличчі, збентежено витріщається на перлину на манишці шляхтича.

Він не витримує байдужого, тьмавого погляду цього гладко поголеного, незворушного обличчя з гачкуватим носом.

Той погляд позбавляє його душевної рівноваги, гнітить…

Мертва тиша в шинку стає дедалі гнітючішою.

— Такі на вигляд статуї рицарів, які лежать зі згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у ґотичних церквах, — шепоче Фрізландер, показуючи поглядом на шляхтича.

Нарешті панич уриває мовчанку.

— Е-е, гм… — копіює він голос господаря. — Те, те, оце гості… відразу видно!

Зала вибухає оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапається за животи. У стіну летить пляшка й розбивається на друзки.

— Його світлість князь Феррі Атенштедт, — благоговійним шепотом пояснює нам огрядний шинкар.

Князь простягає поліціянтові візитівку. Бідолаха бере її, віддає честь і клацає підборами.

Знову западає тиша; юрма, затамувавши подих, чекає, що ж буде далі.

— Пані й панове, — промовляє знову панич, — яких ви тут бачите… е-е… мої любі гості! — його світлість недбалим порухом руки показує на збіговисько. — Може, бажаєте, пане комісаре, е-е, аби вас відрекомендувати?

Комісар з вимушеною усмішкою заперечує, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язків»… І, нарешті опанувавши собою, додає:

— Бачу, тут все відбувається в рамках пристойності…

Це пробуджує до життя драгунського ротмістра, він поспішає в глибину сцени до дамського капелюшка з страусовим пір’ям і вже наступної миті під схвальний гамір молодої шляхти стягає звідти за руку на середину зали Розіну.

Вона хитається, п’яна, очі заплющені. Крислатий вишуканий капелюшок з’їхав набік, на ній лише рожеві панчохи й чоловічий фрак на голе тіло.

Подано знак: музика зривається, немов з прив’язі дикий кінь… «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!» …і заглушує, змиває гортанний крик, який виривається з горлянки глухонімого Яромира, коли він побачив Розіну.

Ми вже збираємося йти.

Цвак кличе кельнерку.

Загальний гамір притлумлює його слова.

Ротмістр тримає за руку напівголу Розіну, поволі кружляє з нею в танці.

Юрма шанобливо розступається.

Потім з лав долинає шепіт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гості видовжують шиї. До пари, яка танцює, приєднується інша, ще дивніша. Жіночої зовнішності юнак у рожевому трико, з довгим білявим волоссям до пліч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повії, щоками, кокетливо пускаючи очима бісики, пригортається до грудей князя Атенштедта.

Солодкавим вальсом пучнявіє арфа.

Нездоланна відраза до життя стискає мені горло.

Мій перестрашений погляд шукає дверей: там, відвернувшись від зали, стоїть комісар і про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихає до кишені якусь річ. Судячи з брязкання, певно кайданки.

Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоїсь миті той, здавалось, хотів заховатися, але потім, зціпенівши, з побілілим і спотвореним від жаху обличчям, стоїть, мов укопаний.

Одна картина зринає у моїй пам’яті і миттю згасає, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляється, прислухаючись, над решіткою стічної канави, а звідти долинає пронизливий передсмертний крик.

Я хочу крикнути й не можу. Холодні пальці вдираються мені до рота, пригинають донизу язика, притискають його до передніх зубів, немов кляпом затикають мені горлянку, і я не можу здобутися на слово.

Я не бачу пальців, знаю, що вони невидимі, та все ж відчуваю їх фізично.

У своїй свідомості я добре знаю: пальці належать примарній руці, яка в моїй комірчині на Півнячій вулиці передала мені книжку Іббур.

— Води! Води! — гукає біля мене Цвак.

Друзі підтримують мою голову й освітлюють свічкою зіниці.

— Віднести його додому, викликати лікаря… архіваріус Гіллель знається на таких речах… до нього… — радяться вони стиха.

Потім я, непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрізландером виносять мене.

На яву

Цвак вибіг сходами поперед нас, я чув, як Міріам, донька архіваріуса Гіллеля, тривожним голосом розпитувала його, а він намагався її заспокоїти.

Я не силував себе прислухатися, про що вони там балакають, не вловлював сенсу слів, скоріше здогадувався, що Цвак розповідає, мовляв, зі мною трапилося лихо, тож вони прийшли просити надати першу допомогу й повернути мене до тями.

Я ще не міг поворухнутися, невидимі пальці й далі тримали мого язика, однак думка працювала