Читати книгу - "Обитель героїв"

— Ласкаво просимо, ваша світлосте! Залишитеся вельми, вельми задоволені!

— Не сумніваюся…

— Який номер бажаєте?

— Найкращий, звісно.

— До ваших послуг. Смію тільки зауважити, що на білій половині із завтрашнього дня ремонт…

— Мене влаштує чорна половина. Я не марновірний. Сподіваюся, ваші чорні е-е… клієнти не дотримуються крайнього аскетизму?

— Ні в якому разі! Суто між нами, номери Вечірньої Зорі істотно комфортабельніші… Будьте певні! Ось, прошу, запишіться в книзі…

Барон вмочив гусяче перо в чорнильницю.

— Апартаменти, де жили зниклі безвісти квестори, також зареєструйте на мене. Я сплачу повну вартість.

— Д-д-даруйте, як же це?.. Т-та що ж… — хазяїн раптом став заїкатися на кшталт камердинера.

— Аби чого не сталося. Ви добре зрозуміли, пане Трепчик? І всі — підкреслюю, всі ключі від цих кімнат повинні бути в мене.

— Зрозумів, ваша світлосте! Надам негайно!

— Дозвольте засвідчити вам свою повагу, ваша світлосте, — втрутився Терц. — Надзвичайно розумне рішення. І бездоганне з погляду відповідності букві закону. Як особа приватна, ви, звичайно… але, з іншого боку, як високопосадовець Всевидющого Приказу, маєте повне право… В інтересах слідства і збереження майна…

Балаканину стряпчого Конрад пропустив повз вуха, поволі починаючи звикати. Здивувало інше: хвилин зо дві крючок примудрився помовчати.

— Лише про одне насмілюся просити вашу світлість…

— Слухаю, — барон ледь підвів ліву брову.

— Коли інші пожильці з’являться, ви їм не розповідайте зайвого, добре? — Трепчик благально зазирнув у обличчя баронові знизу вгору, чим надовго здобув прихильність Конрада. — Віднадите народ, а я й так зазнав збитків понад усяку міру…

— Невже ви думаєте, пане, що я з першим ліпшим обговорюватиму питання, що стосуються моїх прямих службових обов’язків? Питання, що можуть порушити таємницю слідства?

Від тону обер-квізитора Трепчика мороз пробрав поза шкірою. Хазяїн навіть не встиг збагнути, що відповідь, власне, цілковито збігається з його сподіваннями. На щастя, саме в цей момент біля входу почувся шум. Двері розчахнулися, і в хол стрімголов влетів благовидний дідок, мало не впавши. Останньої миті він дивом устиг схопитися за край конторки, і лише завдяки цьому втримався на ногах. Капелюх і старомодна перука з «левиними» локонами впали на підлогу, і дідок миттю наступив на них черевиками, доволі-таки брудними.

Найбільше візитер нагадував професора з університету в провінції. Рум’яний і кругленький, як наливне яблучко; клинок сивої борідки, обличчя гладеньке, майже без зморшок. Завужений кафтан-жюстокор прикрашений на плечах пучками стрічок і підперезаний широким шарфом з торочками. Верхні стьобані штани, панталони з бантиками у два ряди. Старомодний франт у літах, приїхав до столиці витратити на задоволення певну суму — без зайвого шику, але й не дуже обмежуючи себе у засобах.

— Е-е… прошу пробачення, добродії. Моя клята незграбність… У вас зависокі поріжки, добродії. Скажіть, чи це готель «Притулок… м-м… героїв»? Здається, героїв, якщо я нічого не плутаю. Розумієте, я забув глянути на вивіску…

Ясна річ. По приїзді почув про екстравагантний готель і вирішив ближче ознайомитися з визначною пам’яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусідами.

— Ви цілковито праві, добродію! — розкланявся Трепчик, випромінюючи привітність.

— Дякую, голубчику! Ви хазяїн?

— Авжеж!

— Чи можу я найняти у вас номер?

— Звісно! Правда, на білій половині в нас ремонт… Поспішаю запевнити, пане: апартаменти чорної половини відрізняються самим лише кольором! Зручності всюди чудові… Ось, пан барон може підтвердити, він тут огляд проводив… тобто, оглядини…

Дідок відмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.

— З моїм зором мені абсолютно байдуже: чорні, білі… О, моя перука!.. Мій капелюх… у вас надто їдке чорнило, голубчику!.. Ну нічого, пізніше вичищу…

Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща — «О… заради Вічного Мандрівця пробачте! У вас задовгий плащ, мій великодушний пане…», — гість заходився записуватися в книзі. Поруч метушився хазяїн, готовий пробачити випадковому клієнтові, першій ластівці Трепчикової весни, сотню перекинутих чорнильниць.

Конрад перейнявся до дідка легкою заздрістю: йому самому готельєр радів не так щиро. За квізиторською звичкою він зазирнув незграбному гостеві через плече: «Ага, ніякий не професор… Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен… Термін проживання — на розсуд…»

Овал Небес!

— Перепрошую, ваше сіятельство… Ви часом не родич квестора Джеймса Рівердейла?

— Е-е… великодушно прошу… А чому, власне, вас це цікавить, пане?

— Дозвольте відрекомендуватися, графе. Барон фон Шмуц, до ваших послуг.

Короткозорі очиці дідка моргнули.

— Ага, он воно, виходить, як… Це все змінює… Ви — батько квестора Германа, гадаю?

— Ні.

— Невже? Я був упевнений…

— Я не батько Германа. Я його дядько.

— Ох, бароне! Ну звісно ж… А я — дідусь Джеймса.

Він так і сказав — «дідусь».

SPATIUM II

ШПАГУ — КОРОЛЮ, ПИХУ — НІКОМУ

або

ЖИТТЯ СІМЕЙСТВА РІВЕРДЕЙЛ

Дворянство Рівердейли отримали давно, ще за Пепіна Садженого.

Сімейна легенда розповідає, що великий імператор, вщент розбитий ордою Елбихе-нойона в першій битві під Шпреккольде, втік у Бірнамський ліс, небезпечний для випадкових подорожніх і двічі небезпечний — для осіб королівського звання. Але сталося диво. Дерева Бірнаму, з давніх давен непримиренні до вінценосців, цього разу свій гнів спрямували проти жменьки охоронців імператора, перетворивши їх на ласі для себе добрива, — а він сам, поранений і знесилений поневіряннями, зрештою знайшов пристановище в хатині лісоруба. Там його й знайшли троє вільних стрільців-мародерів, які зажадали відібрати в занепалої величності одяг і коштовності, а самого Пепіна живим здати в руки лютого Елбихе для тріумфальних тортур. Лісоруб спочатку вагався між священним обов’язком гостинності та часткою від майна гостя, запропонованою йому мародерами, але підсумок ваганням батька підбив син — дев’ятирічний Марчин. Хлоп’я схопило батьківську сокиру, заступило зажуреного імператора, і голосно мовило:

— Тату, не бійся! Нас троє проти трьох, отже, доля ще не вирішена!

Шість років по тому, під тим самим Шпреккольде, сурмлячи перемогу, Марчин-зброєносець одержав від імператора дворянство та лицарські шпори.

А на додачу — графство Бреттен, що межує з доленосним Бірнамом.

Лихі язики й заздрісники майбутньої слави Рівердейлів шепотіли, що є інший варіант сімейної легенди. Без лісу, мародерів і сокири, зате з борделем у Треццо, імператором, лісорубом, сином лісоруба, флаконом видиханого афродизіаку й трьома невситимими повіями. Втім, безсилля Пепіна чи то від бойових ран, чи пак від чого іншого і ключова репліка юного героя залишалися незмінними.

Шепотіли лихі язики правильно. В тому сенсі, що за виразнішу розмову на подібні теми Рівердейли відрізували язики — вправно, швидко й безболісно, на заздрість хірургам-медикусам.

Різати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторіч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, відзначився в славнозвісних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюків султана Ар’є-Лейба