Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Серце гарпії 📚 - Українською

Читати книгу - "Серце гарпії"

308
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Серце гарпії" автора Марина Соколян. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:
буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.

— Ганичко! — гукає Ярка. — Ви вдома?

Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки — зі світлиці чути притишений плач.

Було би їй розвернутися й піти: чуже горе — чужа власність; а однак, не може. Щось лихе, добре вивчене, а чи й завжди присутнє, говорить до неї — мовляв, коли хочеш дізнатися, то нині — саме час.

— Ганичко? — Ярка тихо стукає по одвірку. — У вас все гаразд?

Певно, що ні, вона і сама те бачить: Ганичка сидить при письмовому столику, поклавши сиву свою голову на схрещені руки. Коло ліктя — аркуші листа, писаного, напрочуд, від руки; літня жінка схлипує тихо і тоскно, судомно здригаються плечі.

— Ганичко…

Та врешті чує, що до неї звертаються; схлипнувши востаннє, жінка підводить заплакане лице.

— Лара? — дивується вона.

Ганичка дивиться так, мовби поява гості тут не має жодного сенсу, тож Ярка впевнюється — гонець у кашкеті не має до неї стосунку. Однак, коли їй тут лишатися, то не завадить знати — до чого, як не до неї.

— Я гукала, — пояснює Ярка. — А як не відповів ніхто — а двері відкриті, то, дай, думаю, дізнаюся, чи все гаразд. Маєте… якісь проблеми?

Господиня озирається, поволі приходячи до тями.

— Та це, Ларочка, Василь мені письмо од сина привіз… — зітхає вона, несамохіть розгладжуючи аркуші.

— Погані новини? — сторожко питається Ярка.

— Нє… Та нє… — силувано всміхається Ганичка. — Тільки давно не виділися з ним. І не скоро ще…

Не втримавшись, вона схлипує знову.

— В тюрмі він, Ларочка…

Ганичка закриває лице долонями і беззвучно плаче. Ярка зітхає, тоді підходить ближче, кладе руку жінці на плече.

— Це ви для нього варення варите?

Жінка зводить до неї погляд, всміхається крізь мокву.

— Яблочне. Його любиме…

Ярка сідає поруч, мовчки чекаючи, поки Ганичка витре хустинкою очі.

— Вадим — хороший хлопець, — мовби перепрошуючи, каже та. — Не повезло йому просто… так получилося — не знав, з ким дружити…

Гостя киває.

— Та це скрізь таке зараз. В мене в дворі сусід був, позичив гроші в бандюків, а тоді не мав, чим вернути. Мусив із ними на грабіж іти…

Ярка уриває оповідь — бо не варто жінці знати, чим то все для красунчика Руслана скінчилося.

— Да… — гірко зітхає Ганичка. — Зла яка-то тепер молодьож. Ні за шо, тільки за гроші думає…

Тоді, зиркнувши на гостю, розуміє, що сказала невлад.

— А ти, Ларочка, може, хотіла шо?

Ярка зітхає.

— Та дурне. Не хочу вас турбувати — справи, певно, маєте…

— Кажи уже, — кволо всміхається та.

Гостя роззирається ніяково.

— Та я думала, може ви мені городини якої продасте. Бо на ринок пізно вже…

— І не хочеться, да? — глузливо блимає Ганичка.

Ярка опускає очі.

— Та понімаю я, чого ж, — зітхає господиня, підводячись. — П’яниці, як єсть, півсела — з самого утра очі заливають…

— Ви знаєте? — показано дивується Ярка.

— Чого ж не знати, Ларочка… — мовить та. — Ну та жизнь тепер така… А зелені тобі нарву, дай боже, пока не повсихала.

Махнувши гості рукою, Ганичка виходить до кухні й вертається з великою, щербленою скраєчку, емальованою мискою.

— Пішли, сама вибереш, — пропонує вона.

Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута — чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.

— Осьо вгірки, — мовить літня жінка, — помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?

Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.

— А Нестора ти, може і порятувала, — раптом каже Ганичка. — Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.

— Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? — дивується на те Ярка.

Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.

— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.

— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?

Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.

— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.

Гмукає Ярка. Цікаво.

— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…

— До чужих жінок, тобто? — сміється гостя.

— До жінок, — киває господиня. — Ото ж бо й воно.

Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме — і нащо, питається! — хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…

За спиною у Ярки зненацька дивний звук — нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки — чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!

Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя — немов розхристана біла сорочка, високо а небі — тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.

Здригається Ярка. До чого довела себе, справді — от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе — інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.

Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами — ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми — таке, як повітря, таке, як вигадка.

Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча — надто нестерпною. Одні приходять таким чином

1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серце гарпії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Серце гарпії"