Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ми були брехунами 📚 - Українською

Читати книгу - "Ми були брехунами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ми були брехунами" автора Емілі Локхарт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 43
Перейти на сторінку:
буде, — каже вона. — Я розповім тобі все-все.

Ми ставимо чашки і спускаємось на маленький пляж. Знімаємо взуття і перебираємо пісок пальцями ніг. У ньому трапляються маленькі гострі мушлі.

— Я не йду на вечерю в Новий Клермонт, — рішуче заявляє Міррен. — І на сніданок теж. Не цього року.

— А чому? — питаю я.

— Не витримую всього цього, — пояснює вона. — Тіток. Малих. Дідуся. Знаєш, він, здається, з’їхав з ґлузду.

Я киваю.

— Забагато цієї «родинності». Я хочу просто радіти з вами ось тут, — каже Міррен. — У тому новому холодному будинку не хочеться зависати. Їм і без мене там добре.

— Згоден, — каже Джонні.

— І я, — каже Ґет.

І тут я розумію, що вони й до мого приїзду це обговорювали.

26

МІРРЕН ТА ДЖОННІ заходять у воду, прихопивши маски, трубки й ласти. Вони плавають туди-сюди, шукаючи лобстерів. Можливо, на маленькому пляжі є тільки медузи та краби, але ми однаково завжди плаваємо тут з масками і трубками.

Ґет сидить поряд на розписній клаптиковій ковдрі. Ми мовчки спостерігаємо за Джонні та Міррен. Я не знаю, як з ним говорити.

Я кохаю його.

Але він такий телепень.

Не треба було його кохати. Я почуваюся тупо через те, що досі його кохаю. Треба його забути.

Можливо, він і досі вважає мене гарною. Навіть із цим новим волоссям та колами під очима. Можливо.

М’язи на його спині проступають крізь футболку. Ніжна мушля його вуха, вигин шиї з родимкою на ній. Білі півмісяці на нігтях. Після довгої розлуки я напуваюся його присутністю.

— Не дивись на мої трольські ноги, — раптом каже Ґет.

— Що???

— Вони жахливі. Якось уночі в мою кімнату забрався троль, забрав мої нормальні ноги, а мені лишив оці ратиці.

Ґет ховає ноги під ковдрою, щоб я їх не бачила.

— Тепер ти знаєш правду.

Я відчуваю полегшення від того, що ми говоримо про якісь дурниці.

— То взувай туфлі.

— Я не ношу туфлі на пляж.

Він витягає ноги з-під ковдри. Вони виглядають нормально.

— Поки я не знайшов того троля, мушу поводитися, ніби все гаразд. А потім я вб’ю його і заберу назад свої ноги. У тебе є зброя?

— Ні.

— Ну ж бо.

— Е-е-е… В Уїндермірі є кочерга.

— Добре. Щойно побачимо троля, приб’ємо його твоєю кочергою.

— Ну, якщо ти наполягаєш.

Я відкидаюся на ковдру, закриваю очі зігнутою в лікті рукою. На хвильку западає тиша.

— До речі, тролі — нічні створіння, — додаю я.

— Кейді, — шепоче Ґет.

Я повертаю голову, щоб глянути йому у вічі.

— А?

— Я думав, а що, як я ніколи тебе не побачу?

— Що?

Він так близько, що ми могли б поцілуватись.

— Я думав, що як ми ніколи не побачимось? Після всього, що сталося, після того, як ти пропустила минуле літо.

«Чому ж ти не написав? — хочеться спитати мені. — Чому не телефонував мені весь цей час?»

Він торкається мого обличчя.

— Я дуже радий, що ти тут.

— А я рада, що мені вдалося приїхати.

Я не знаю, що відбувається між нами. Справді не знаю. Він такий телепень.

— Дай мені руку, — просить Ґет.

Я не впевнена, чи хочу.

Хоча ні, я впевнена, що хочу.

Його шкіра тепла, вкрита піщинками. Наші пальці переплітаються, ми заплющуємо очі проти сонця. Ми просто собі лежимо. Тримаючись за руки. Він гладить мою долоню великим пальцем, так само як і два літа тому, під зорями.

І я тану.

27

СТІНИ МОЄЇ КІМНАТИ в Уїндермірі пофарбовані в кремовий, з дерев’яними панелями. На ліжку — зелена клаптикова ковдра. На підлозі — плетений килимок, з тих, що зазвичай можна побачити в якомусь приміському готелі.

«Ти була тут два роки тому, — кажу я собі. — Саме в цій кімнаті, щоночі. Саме в цій кімнаті, щоранку».

Скоріше за все, ти читала, грала на айпаді, добирала одяг. Що з цього ти пам’ятаєш?

Нічого.

Вишукані рослинні візерунки прикрашають стіни, а ще є мої малюнки: акварель із кленом, який схилявся над клермонтською галявиною, і два ескізи олівцями: на одному — бабуся з собаками Принцом Філіпом і Фатімою, а на другому — мій тато. Я витягаю із шафи плетений кошик для білизни, знімаю всі картинки і ховаю в кошик.

Полиця заставлена книжками — здебільшого фентезі й підлітковою літературою, якими я захоплювалася кілька років тому. Історії для дітей, які я читала вже сто разів. Я витягаю їх і складаю в коридорі.

— Ти вже книжки роздаєш? Ти ж наче любиш книжки, — зауважує мама. Вона виходить із кімнати, вдягнена до вечері. Губи нафарбовані.

— Їх можна віддати до якоїсь бібліотеки на Він’ярді, — кажу я. — Або у «Гудвілл».

Мама нахиляється і продивляється корінці.

— «Зачароване життя» ми читали разом, пам’ятаєш?

Я киваю.

— І ось цю теж. «Дев’ять життів Крістофера Чанта». Коли тобі було вісім. Тобі хотілося читати все підряд, але ти ще не навчилася як слід, тож я годинами читала вам: тобі й Ґету.

— А Джонні та Міррен?

— Вони були непосидющі. Не хочеш залишити ці?

Вона простягає руку, щоб погладити мене по щоці. Я відхиляюся.

— Я хочу, щоб мої речі знайшли собі кращий дім, — пояснюю їй.

— Я сподівалася, що на острові ти поводитимешся інакше.

— Але ж ти позбавилася всіх татових речей. Ти купила нову канапу, нові тарілки, нові прикраси.

— Кейді.

— Нічого в нашому домі більше не нагадує про нього, крім мене. Чому ти маєш право викреслити з життя мого батька, а я не маю права…

— Викреслити себе? — закінчує мама.

— Хтось міг би їх почитати, — обриваю я, вказуючи на книжки. — Може, комусь вони справді потрібні. Тобі не хочеться зробити людям добро?

Цієї миті в коридор, штовхаючись, забігають собаки і скупчуються навколо нас, облизуючи руки, метляючи волохатими хвостами по колінах.

Ми з мамою мовчимо.

Нарешті вона каже:

— Можеш вештатися маленьким пляжем, чи що ти там робила вдень. Можеш роздавати книжки, якщо точно цього хочеш. Але за годину я чекаю тебе на вечерю в Клермонті, і не забудь усмішку для дідуся. Це не обговорюється. Виправдання не приймаються. Ти мене зрозуміла?

Я киваю.

28

У МЕНЕ ЛИШИВСЯ БЛОКНОТ з тих років, коли ми з Ґетом закохалися в папір у клітинку. Ми малювали і малювали на ньому, заповнюючи маленькі квадратики кольором, — так виходили пікселізовані портрети.

Я знаходжу ручку і записую все, що пам’ятаю з літа номер п’ятнадцять. Смори, океан. Горище, втручання.

Рука Міррен з облупленим золотавим лаком, вона тримає каністру пального для моторних човнів.

Мама, її напружене обличчя, її запитання: «Ви пірати Карибського моря?»

Ноги Джонні, він збігає сходами до сараю для човнів.

Дідусь, він сперся на дерево, його обличчя освітлене відблисками вогнища.

І всі ми, четверо Брехунів, регочемо так,

1 ... 13 14 15 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ми були брехунами"