Читати книгу - "Скрут"

— …Ти чуєш? Устань. Устань!

Вона завовтузилася. Стала рачки; затисла очі долонями, щоб не побачити випадково того, хто говорив. Їй страшно було його побачити.

— Іди до струмка. Опорядися.

Вона пішла, мов лялька. Скорилася й пішла.

Нога підігнулася не раз і не два. Вона зупинилась над струменистою водою, ненавмисно наступила на високу ромашку й довго, тупо дивилася на зламану квітку.

Ромашка лежала ниць у струмку. Вода ліниво обмивала зім’яті пелюстки; Ілаза дивилася, не відриваючись. Ромашка нагадувала їй похмільного п’яницю, що дістався нарешті до бажаної вологи. Обличчям у струмок…

Ілаза лягла на живіт — тому що зникла потреба дбати про колись світлу сукню — й наслідувала ромашчин приклад. Волосся намокло, потяглося по воді, як водорості; якщо затримати подих і довго не підіймати голови, то можна втонути.

Довго вона не витримала, схопила повітря й захекалася; кашель перейшов у напад, напад змінився риданням — без сліз і без сенсу. Вона качалася по траві, збиваючи своїм тілом білі голівки кульбаб; потім притихла й розслабилася, несхибно дивлячись на нову мураху, що брела нагору по новому колосочку трави.

Знову насувається вечір. А минулої ночі був напівсон-напівмарення, лихоманка та кошмари. Бачила себе: вона брела кімнатами власного будинку, але меблі було зсунуто зі звичних місць, а в спальні — Ілаза знала точно — теліпалася в петлі мертва Ада… І десь поряд ходив пацюк. І найгірше, що Ілаза жодного разу його не бачила, хоча пацюк був зовсім близько. Ледь не торкався обличчя своїм твердим щетинястим писком. Це павутиння…

Мураха дісталася до вершечка колоска й так само діловито рушила вниз. Ілаза стомлено заплющила очі.

* * *

Кілька днів тому цей самий шлях здався Ігарові тяжким і нескінченним; виявилося, однак, що тепер він може бути настільки ж коротшим, як і боліснішим. Кінний загін посувався стрімко, з тупотінням проламуючись крізь хащу, лишаючи за собою повалені кущі й розтоптані трави; ватажок, глузливий рудий чоловік на ймення Карен, їхав у центрі, надаючи передовим почесне право прокладати шлях, а замикаючим пострілювати в білок. Поряд із ватажком тримався схожий на підлітка і злющий, мов оса, арбалетник; через круп його коня мішком було перекинуто напівмертвого Ігара.

Уперлися в яр, зупинились. Не сходячи з коня, Карен поторкав бранця батогом:

— Яр, злодюго. Тепер куди?

Перед очима в Ігара давно вже було чорно від крові, що залила їх. У тумані, жалобному, як сукня княгині, нетерпляче переступали рябі, заляпані болотом кінські ноги.

— Я нічого не бачу, — прохрипів він ледь чутно.

Скоряючись жесту Карена, двоє кремезних хлопців зірвали Ігара з коня й посадили в траву. Карен терпляче чекав, поки Ігар упорається з запамороченням, ляскаючи батогом по халяві:

— Ну? Оговтався, злодюго?

Ігар стомився запевняти рудого ватажка, що він ні в кого нічого не вкрав. Схоже, Карен звав «злодюгами» всіх підлеглих, які хоч трохи у чомусь завинили.

Карен ось уже кілька років вважався безсумнівним фаворитом княгині; усім було відомо, що крім військових обов’язків при Замку він несе ще одну, також почесну й куди небезпечнішу службу в широченному княгининому ліжку. Ігар був високої думки про Каренову мужність: особисто він, Ігар, із більшою охотою поліз би в ліжко до крокодилиці… Гратися так довго з цим шаленим темним вогнем — і жодного разу не обпалитись?

— Говори. Куди тепер. Жвавіше!

Він важко підняв голову. Полудень; сліпуче сонце в зеніті, навіть на дні яру майже світло… Той, що плете тенета, приходить уночі. Значить?

Він узявся за скроні, начебто намагаючись зібрати пам’ять, котра, ніби вариво, розтікалась. Де це? Де, по який бік яру? Зараз… Потрібно зміркувати, це так просто… Зараз…

— Якщо збрешеш, — весело повідомив Карен, — якщо ти, злодюго, за носа здумаєш водити… Рукавичка ж бо пожалів тебе на перший раз, дозволив відразу непритомним беркицьнутися… Це він жартував із тобою, але якщо ти не приведеш нас… — він брудно вилаявся.

Ігар тупо дивився на молоденьке деревце зі смарагдовим листям, яке стояло на самім краєчку яру. У нього якось відразу спорожніло всередині; тепер він точно знав, що не знайде Ілази. Добре ж поєднав їх Вівтар — обом смерть, та ще й у розлуці, та ще й одна за іншу жахливіша!

Він змусив себе глянути Каренові у вічі:

— Що, коли корову лупити постійно, вона краще доїтиметься? Униз головою, по-вашому, проводиреві зручніше… А якщо помилиться, то шкіру дерти. А що князівна на павутинці виси…

Хирлявий арбалетник — чомусь Ігар був упевнений, що це саме він — штовхнув його чоботом у спину. Ігар упав рачки.

— Я ж бо знаю, про що ти, злодюго, думаєш, — зітхаючи, повідомив Карен. — Ти втекти хочеш, зараза. Тільки це дарма… — і, не змінюючи тону, хирлявому наглядачеві, — посади його в сідло. Нехай веде.

…А ліс був пронизаний сонцем. Зовсім як того дня, коли вони йшли, не розтискаючи рук, і раз у раз доводилося зупинятися, щоб зім’яти траву, щоб цілуватися, поки вистачає повітря…

…Довбає далекий дятел. А більше ніде нема птахів — правильно ведеш, Ігаре, значить, все-таки ведеш… А коли виходили з подвір’я, залишаючи за спиною принишклий Замок, — загін привітали двійко свіжих повішельників на поперечині воріт, і ноги їхні погойдувалися над головами. Ігар, хоч би як відвертався, однаково знав, хто це — Ятір і Тучка, повірники Ілазині. Хто назвав княгині їхні імена? Хто, адже ж він, Ігар, мовчав?!

…Або не мовчав. Знепритомнів — і пам’ятає тільки заціпеніння від погляду товстуна, Рукавички Правди; чому трапилося, що відразу по допиті обох повісили?! Хто виказав?! Або княгиня здогадалася сама… Або, може… у нестямі…

Гілка провела по його обличчю. Раніше він відсторонився б, а тепер завмер, прислухався до дотику, щосили всотуючи цей ліс, цей хвойний дух та запах прілого листя, грибів, яких напевне повно зараз під кінськими копитами. Ось у нього є кілька годин життя. Перепочинок. Ці мускулясті, вгодовані, озброєні до зубів… Дідько їх забирай, та вільні ж люди, — але не розуміють… не розуміють, не бачать сонця, не чують запахів…

Він нахилився, майже торкаючись обличчям до рудуватої гриви. Хирлявий наглядач їде пліч-о-пліч, і біля стегна в нього ніби недбало припасовано арбалет. Якби ж знаття, що пристрелить напевно — варто було б спробувати… Але досвідчений, добре навчений і вишколений стрілець підранить, та й по всьому…

Він випростався й озирнувся. Ну жодних же орієнтирів — праворуч як тягся яр,