Читати книгу - "Мáліна"

не говорить зверхньо, ми, мовляв, це вже чули у кращому виконанні — Шварцкопф[73] і Каллас[74], вже й слово «жирна та квочка» зникло зі сходової клітки, реабілітовані також люди із третього поверху, інтриґа була марною. Таким буде відгомін радості з того, що на землі вже нарешті з’явилась ця гарна книга, і я беруся до праці й шукаю перші її сторінки, їх призначення — для Івана, обличчя моє набуває загадкового виразу, бо для нього це має стати приємною несподіванкою. Однак Іван не може іще зрозуміти, звідки ця загадковість у мене, сьогодні він каже: На твоєму обличчі червоні плями, що це з тобою, чому ти так дурнувато всміхаєшся? Я ж лише запитав, чи маєш ти трохи льоду для мого віскі.

Коли ми з Іваном не розмовляємо, бо немає про що говорити, власне тоді, коли не говоримо, навкруги не панує мовчанка, а навпаки, я помічаю, що оточує нас багато речей, навколо нас усе оживає, привертає увагу, але не стає надокучливим, усе місто дихає та вирує, тому ні Іван, ані я не тривожимося, не відчуваємо ізоляції, а чи замкнутості у собі, ніби монади, ми не втрачаєм контактів, і ніхто не завдасть нам болю. Ми теж акцептабельна частка світу, двоє людей, які повільно чи поспіхом йдуть тротуаром, переходять дорогу по білих смугах, і коли ми нічого не кажемо, безпосередньо не розмовляємо, Іван все ж таки своєчасно схопить мене за рукав і притримає, щоб я не потрапила під машину, чи під трамвай. Я завжди дрібочу позаду Івана, бо він набагато вищий від мене зростом, і там, де він робить крок, я повинна зробити два, але намагаюсь, заради зв’язку зі світом, набагато не відставати, іти поруч із ним, і так ми доходимо до Белларії[75], до Маріягільферштрассе[76], або навіть до Шоттенрінґу[77], коли маємо залагодити якусь справу. В останню хвилину ми б неодмінно помітили, що могли б втратити одне одного, бо ми не змогли б ніколи, як це роблять інші, одне одного провокувати, врізнобіч розійтися, демонструючи впертість, відштовхнути від себе або відкинути. Думаємо лише про те, що перед шостою маємо бути в бюро подорожей, що ліміт часу, вказаний на стоянці, уже вийшов, це значить, що треба бігти щодуху назад до машини, а потім ми їдемо на Унґарґассе, де будь-яка мислима небезпека, у яку могли б потрапити раптом двоє людей, буде позаду. Можу навіть лишити Івана біля брами дев’ятого номера, не мусить іти аж до шостого, він так стомився, і я обіцяю йому телефонувати через годину, щоб розбудити, навіть якщо він мене і вилає по телефону, буде стогнати та проклинати, бо він не може запізнитися на вечерю. Оскільки телефонував йому Лайош, той, що одного разу подзвонив до мене і запитав про Івана, а я відповіла йому голосом секретарки, люб’язно та холодно, на жаль, я не знаю точно, чи не були б Ви ласкаві, самі йому подзвонити, а потім я мусила побороти в собі запитання: Де може бути Іван, якщо немає його ані вдома, ані у мене, а шукає його якийсь Лайош? Не знаю, на жаль, я нічого не знаю, бачу його, звичайно, час від часу, випадково ходила з ним сьогодні по місту, випадково вертала в його машині у третій район; виходить, із давнішого життя Івана є чоловік, який називається Лайош, поводиться він, як добрий знайомий, навіть має номер мого телефону, досі з життя Івана я знаю лиш імена Бела й Андраш, та ще матір, яку Іван називає своєю матір’ю, і коли він говорить про оцих трьох, то згадує мимохідь, що йому знову треба забігти на хвильку на Гоге Варте[78], але вулиці не називає, це трапляється часто, тільки про жінку я не чую нічого, жодного слова ніколи про матір оцих дітей, про їхню бабусю — так, вона — Іванова мати, але матір Бели й Андраша уявляю собі як ту, що залишилась у Будапешті II, на вул. Бімбо 65, чи в Ґеделле, на якійсь старій дачі. Часом я думаю, що вона вмерла, що її розстріляли, що вона підірвалась на міні, і розкидано її на шматки, або що вона померла після якоїсь хвороби у будапештській лікарні, або залишилась там і працює, весела й щаслива із чоловіком, якого не звати Іван.

Задовго до того, як я вперше почула Іванів вигук «gyerekek!» або «kuss, gyerekek![79]», він сказав мені: Ти, напевно, вже зрозуміла. Я не люблю нікого. Дітей, зрозуміло само собою, це — так, але більше нікого. Киваю, хоча цього я не знала, а для Івана це зрозуміло само собою, що і я вважаю це зрозумілим само собою. JUBILATE. Я зависла над прірвою, та пригадую все-таки, як треба було б почати: EXSULTATE.

Однак сьогодні, оскільки це перший день, що видався теплим, ми поїдемо на ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ[80]. Іван вільний після обіду, лише він може бути вільним після обіду, мати вільну годину, інколи навіть вільний вечір. Що діється з моїм часом, чи маю я вільні, чи невільні години, чи знаю свободу чи несвободу, про це ніколи не йдеться. Коли в Івана є вільна хвилина, ми лежимо на траві під лагідним сонцем на пляжі ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ, я захопила свої кишенькові шахи і за годину, постійно морщачи чола, після вимін, рокіровок, ґарде, після кількаразових погроз «шах», ми доходимо знову до пата. Іван хоче мене запросити в італійське кафе на морозиво, та вже не лишається часу, минув вільний час пополудні, ми маємо мчати до міста. Морозиво матиму іншого разу. У той час, як ми швидко прямуєм до міста, через Райхсбрюкке і Пратерштерн, Іван на всю гучність вмикає в машині радіо, хоча неможливо не чути його коментар стосовно манери їзди водіїв, але коли музика з радіо та швидкість їзди, коли гальмування миттєве й рушання з місця рвучке викликають у мене почуття пригоди й захоплення, знайоме оточення й вулиці, які ми минаємо, перетворюються враз на очах. Я міцно тримаюсь за ручки, і, так розіп’ята, хотіла б співати в машині, коли б мала голос, або казати йому: швидше, ще швидше; безстрашно я відпускаю ручки й закладаю руки за голову, я променію назустріч Набережній Франца Йозефа, Каналу Дунаю та Шоттенрінґу, бо Іван у захваті об’їжджає навколо старого міста, маю надію, що наша їзда по Рінґу, на який завертаємо зараз, триватиме довго, ми