Читати книгу - "Мáліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Auprés de ma blond
Я —
Що ти?
Я —
Що?
Я — щаслива
Qu'il fait bon
Ти щось говориш?
Нічого я не сказала
Falt bon, fait bon
Я скажу тобі це пізніше
Що хочеш пізніше?
Ніколи тобі цього не скажу
Qu'il fait bon
Та скажи вже
Тут стільки гуркоту, я не можу перекричати
Що ти хочеш сказати?
Не можу сказати цього голосніше
Qu'il fait bon dormir
Кажи ж бо, ти мусиш сказати сьогодні
Qu’il fait bon, fait bon
Що я воскресла
Бо пережила зиму
Я, знаєш, така щаслива
Бо бачу Штатдпарк
Fait bon, fait bon
Бо з’явився Іван
Бо Іван і я
Qu’il fait bon dormir[84]!
Іван питає мене вночі: чому існує лише Мур Плачу[85], чому ніхто ще не збудував Муру Радості?
Щаслива. Я щаслива.
Якщо Іван цього хоче, я побудую Мур Радості навколо цілого Відня, там, де були старі бастіони і де тепер Рінґ, та, про мене, ще й Щастя Мур навкруги потворного Ґюртеля — кільцевої навколо Відня. Щодня ми могли б ходити тоді до цих нових мурів, ділитися там своїм щастям та радістю, бо це значить щастя, це значить, що ми щасливі.
Іван питає: мені вимкнути світло?
Ні, одне хай горить, лиши одне світло, будь ласка!
Але якось я вимкну в тебе абсолютно все світло, спи вже, і будь щаслива.
Я щаслива.
Якщо ти не будеш щаслива —
Що тоді?
Тоді ти ніколи не зможеш зробити щось добре.
А я промовляю про себе: щаслива, я це зможу зробити. Іван тихо виходить з кімнати і вимикає все світло, чую, як він іде геть, лежу спокійно, щаслива.
Схоплююсь і вмикаю нічну лампу на столику, охоплена жахом стою посередині кімнати, з волоссям скуйовдженим, з покусаними вустами, геть вибігаю, вмикаю світло за світлом, бо Маліна, може, вже вдома, я мушу негайно з ним говорити. Чому немає ні Муру Щастя, ні Муру Радості? Як зоветься той мур, до якого я знову іду вночі? Маліна вийшов здивовано зі своєї кімнати, він розглядає мене, похитує головою. Чи варто ще бути зі мною? — питаю Маліну, але Маліна нічого не каже, він веде мене у ванну кімнату, бере серветку, зволожує в теплій воді й витирає мені обличчя, лагідно мовить: Як же ти виглядаєш? що сталося знову? Він розмазує мені по обличчі туш для вій, я його відпихаю, шукаю вату та молочко косметичне, стаю перед дзеркалом, зникають плями, чорні сліди, брунатно-червоні сліди тонального крему. Маліна в задумі спостерігає, каже: Забагато питаєш мене та зарано. Не варто іще, хоча, напевно, колись буде варто.
У центрі старого міста, поблизу церкви святого Петра я побачила старовинний письмовий пульт в антиквара, він не хоче вступити ціни, але я хотіла б його купити, бо тоді змогла б написати щось на пергаменті, старому й добротному, якого тепер немає, пером, якого тепер не буває, чорнилом, якого вже ніде не знайти. Я хотіла б писати цю інкунабулу[86] стоячи, бо минає сьогодні двадцять років, як я кохаю Івана, а 31-го числа цього місяця мине рік і три місяці і тридцять один день відтоді, як ми познайомились, однак далі я хочу вписати ще страхітливу латинську дату — ANNO DOMINI MDXXLI, яку жодна людина не зрозуміє. В маюскулі[87] я намалюю червоним чорнилом суцвіття золотоглавих лілей і заховаюся за легендою жінки, якої ніколи і не було.
Таємниці принцеси Каґранської
Жила-була принцеса Шаґрська чи Шаґеранська, з роду, що звався в пізніші часи Каґран[88]. Бо святий Юрій, який забив змія у багновищі, щоб після скону потвори міг з'явитися Клаґенфурт, діяв і тут, у старовинному Мархфельддорфі[89], на другому боці Дунаю; і пам'ять про це береже стара церква, яка має його ім'я, та, що поблизу заплав.
Принцеса була дуже юна та дуже гарна і мала коня вороного[90], на якому вона могла усіх обігнати. Люди із почту намовляли її та просили, щоб не виривалася наперед, бо над краєм Дунайським, який вони заселяли, завжди чатувала загроза, не було там кордонів, у місцях, де пізніше з'явилися Ретія[91], Маркоманія[92], Норік[93], Мезія[94], Дакія[95], Іллірія[96] та Паннонія[97]. Не було ще ні Цислайтанії[98], ні Транслайтанії[99], бо велика народів міґрація все ще тривала. Одного дня примчали угорські гусари із пушти[100], із неосяжної Уґрії, яка простягнулась у незвідані далі. Вони вторглися туди на своїх диких азійських конях, швидких, мов вороний самої принцеси, і страх охопив усіх неймовірний.
Принцеса втратила владу, один полон змінював інший, вона не боролася, але й не хотіла віддатись за жінку старезному королеві гунів[101], а чи аварів[102]. Її тримали в неволі, як здобич, стерегти яку мали ватаги червоних й блакитних лицарів. Та оскільки принцеса ця була справжньою, вона радше завдала б сама собі смерть, ніж стерпіла б, щоб її відвели до старезного короля, і мала вона до кінця ночі сповнити серце відвагою, бо зранку хотіли відвести її до замку короля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мáліна», після закриття браузера.