Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наче уві сні вона намагалась дослухатися до його слів. Він говорив так просто і так невимушено.
— Немає сенсу продовжувати це…
Його логіка була бездоганна. Вона підвелася, наче зомбі, й пішла додому.
Вона думала, що готова прийняти це і відпустити її.
Але, зрештою, ніхто насправді не буває готовий відімкнути від апарата власну матір, хто би що про це не казав. Вимкнути світло свого дитинства й піти геть, так, наче вимикаєш лампу і виходиш із кімнати.
Вона ніколи не змогла пробачити собі, що їй забракло сміливості повернутися до лікарні й бути поряд зі своєю матір’ю. Вона досі прокидалася, ридаючи від почуття провини, і для неї не було жодного способу у світі пережити це.
Може, те, що їй довелося крізь це пройти, поклало початок страху Евелін перед усім, пов’язаним із лікарями й лікарнями. Вона не знала. Знала лише, що від самої думки про візит до лікаря її буквально кидало в холодний піт і починало тіпати. А від слова «рак» навіть волосся на руках ставало дибки. Вона взагалі припинила торкатися грудей, бо одного разу намацала в себе ущільнення й ледь не зомліла. На щастя, виявилося, що це лише паперова серветка, яка застрягла в бюстгальтері під час прання в машинці. Вона знала, що цей страх безглуздий і що їй дійсно слід сходити на огляд. Кажуть, його треба проходити раз на рік. Вона знала, що має це зробити, якщо не заради себе, то заради дітей. Усе вона знала, але це нічого не змінювало. У неї траплялися проблиски сміливості, і вона записувалася на огляд, але завжди все скасовувала в останній момент.
Минулого разу вона була в лікаря шість років тому, через інфекцію жовчного міхура. Все, чого вона хотіла, це щоб їй призначили антибіотики по телефону, але лікар змусив її прийти й наполіг на обстеженні таза. Лежачи там, з ногами у підвісних петлях, вона гадала, чи існує щось гірше, ніж коли незнайомий чоловік порпається в тобі, шукаючи щось, наче в іграшковому мішку на ярмарку.
Лікар спитав, скільки минуло часу від останнього обстеження грудей. Евелін збрехала:
— Три місяці.
Він сказав:
— Ну, оскільки ви вже тут, я можу також провести і цей огляд.
Вона щось заторохкотіла, намагаючись його відволікти, але він перебив її:
— Так-так, щось мені це не подобається.
Дні очікування на результат тесту були для неї майже нестерпними. Вона блукала в тумані нічних жахіть, молячись і торгуючись із Богом, хоча навіть не була впевнена, чи вірить у Нього. Вона обіцяла, якщо Він вбереже її від раку, то вже ніколи ні на що не скаржитиметься. А залишок життя проведе, радіючи життю, у добрих справах і щодня ходитиме до церкви.
Коли ж виявилось, що з нею все гаразд і найближчим часом вона не помре, як їй уявлялось, Евелін знов стала сама собою. Але тепер, після пережитих страхів їй у кожному болю став ввижатися рак. Евелін була впевнена: варто лише піти до лікаря, він не лише знайде в неї пухлину, а й прослухає її зі стетоскопом і призначить операцію на відкритому серці, перш ніж вона встигне втекти. Вона почувалася однією ногою в могилі.
Їй навіть здавалося, що лінія життя на її долоні стає коротшою.
Вона знала, що не витримає стільки днів в очікуванні результатів тесту. Тож вирішила, що насправді не бажає знати, якщо щось недобре, і краще просто помре одного звичайного дня, ні про що не довідавшись.
Цього ранку дорогою до будинку престарілих Евелін усвідомила, що стає нестерпною. Щоранку вона починала якісь ігри сама з собою, аби просто пережити день. Так, наприклад, вона казала собі, що цього дня неодмінно трапиться щось надзвичайне… Що наступним телефонним дзвінком їй повідомлять добру новину, від якої життя одразу зміниться… Що в наступному листі на неї чекає приємний сюрприз. Але нічого не було, окрім рекламної розсилки, надокучливих сусідів і когось, хто помилився номером.
Тиха істерія, безнадійний відчай охопили її, коли вона нарешті зрозуміла, що ніщо не зміниться, ніхто не прийде врятувати її звідси. Вона почувалася, ніби перебуває на дні криниці — кричить, але ніхто не чує.
Останнім часом життя перетворилося на нескінченну чергу довгих чорних ночей і сірих ранків. Відчуття, що все скінчено, наче велетенська хвиля, з головою накривало її — Евелін було страшно. Але не смерть лякала її. Зазираючи в чорну пащу смерті, вона часто хотіла зістрибнути туди. Що далі, то більш привабливою ставала думка про смерть.
Вона навіть знала, як уб’є себе. Срібною кулею. Круглою й гладкою, наче крижаний блакитний мартіні. Вона покладе пістолет на кілька годин у морозилку, перш ніж зробити це, тож він холодно, морозно торкатиметься її голови. Вона може навіть відчути, як крижана куля пронизує її гарячий збурений мозок, заморожуючи біль назавжди. Звук пострілу буде останнім, що вона почує у своєму житті. А тоді… нічого. Може, навіть тихий звук, який чують птахи, літаючи в чистому холодному повітрі над землею. Солодке, чисте повітря свободи.
Ні, вона боялася не смерті. Вона боялася власного життя, яке починало нагадувати їй сіру кімнату очікування у відділення інтенсивної терапії.
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
16 травня 1934 р.
У місті зафіксовано напад ховраха
Берта Вік повідомила, що вночі минулої п’ятниці, десь о 2 ночі, вона пішла до ванної кімнати й була укушена ховрахом, який по трубах потрапив до її унітаза. Вона одразу ж утекла й розбудила Гарольда. Той спочатку не повірив їй, але пішов і подивився, і, звісно ж, тварина плавала в унітазі.
Моя друга половинка вважає можливою причиною інциденту повінь, через яку звіра винесло по трубах. Берта заявила, що їй байдуже, що саме це спричинило, але тепер вона уважно дивитиметься перед тим, як куди-небудь сісти.
Гарольд замовив опудало з ховраха.
Чи комусь іще цього місяця приходив великий рахунок за світло? Мій був дуже великий, що вкрай дивно, адже моя друга половинка від’їздив на тиждень рибалити зі своїм братом Альтоном, а саме він ніколи не вимикає за собою світла. Дайте мені знати.
До речі, Ессі Рю отримала роботу в Бірмінгемі. Вона грає на органі «Життя під захистом» у радіопередачі однойменної страхової компанії на радіо АМ-1070, тож знайте і слухайте.
Дот Вімз
Будинок престарілих «Трояндова тераса»
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
19 січня 1986 р.
Місіс Тредґуд гадала, що цієї неділі Евелін не поїхала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»», після закриття браузера.