Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Астальдо 📚 - Українською

Читати книгу - "Астальдо"

217
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Астальдо" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 192
Перейти на сторінку:
збираєтесь перемогти сильніших за себе?

— Ви були Майе, — прошепотів Фіндекано, — втіленою Майе… Потім втратили тіло… І нині здатні лише лякати дітей.

Жінка зірвалася на ноги. Плащ Фінарато спалахнув вогнем і осипався попелом. Замість сумовитої Квенде перед ошелешеними Ельдар постав чорний смерч з багряними вогниками очей.

Фіндекано ткнув своїм смолоскипом у вогнище. Стрибнув вперед, відкинувши ліктем заціпенілого Руссандола. І жбурнув смолоскип в самий центр смерчу.

— Забирайтеся геть! — крикнув, — ви хотіли волі, нині ви вільні! Забирайтеся!

З середини чорного вихору долинув виск, страшний і пронизливий. Ельдар посхоплювалися на ноги і кинулися геть від вогнища. Майтімо з Фіндекано спромоглися перетворити втечу на відступ, відходячи поволі з палаючими гілками напоготові.

— Що тепер буде, Руссандоле? — спитав Фіндекано розпачливо, — я не відчуваю її сили, як відчуваю силу Маяр Валінору, може вона її втратила разом з тілом, але і того, що залишилося, вистачить на нас усіх.

Ззаду вереснула Артаніс, і обидва приятелі різко обернулися на голос. Дівчинка простягнула руки до зоряного неба. Заходячи від моря, над островом поволі знижувався велетенський птах.

— Торондор! — закричала Артаніс, — Торондор!

Коли улюбленець Манве Сулімо торкнувся землі, малі Ельдар кинулися під захист його крил. Орел поволі обдивився золотавими очима пошарпане воїнство, пораненого Алмареа, якого Макалауре під час загальної втечі тягнув на собі, поглянув вперед, де струмочками диму розпливався чорний вихор, і мовив по оsanwe:

— Якби ж то я перший раз витрачав час і сили, відшукуючи малолітніх Нолдор, яким закортіло погратися у війну…

— А ми що, не перші? — спитав Майтімо трохи розчаровано.

— Не сподівайся, сину Феанаро, — ущипливо озвався Торондор, — далеко не перші. Радійте, що я помітив вас вчасно — та істота і досі небезпечна. Зараз я викличу своїх родичів і доправлю вас додому. А далі про вас нехай дбають батьки…

— А мій cirya? — спитала Артаніс, — а як же «Naltariel»?

— Князь Ольве пришле за ним корабель, і Телері доправлять кораблика до Альквалонде, — доброзичливо пояснив Торондор, який швидше вдавав із себе сердитого.

— А ця… істота не пошкодить морякам? — захвилювався Фінарато.

— Я буду з ними, — коротко відповів орел.

Фіндекано відчув полегшення навпіл з соромом. З нього було досить пригод. Він хотів додому, туди, де сяяло світло Двох Дерев. Хотів побачити рідних. І тому з радістю почув клекіт родичів Торондора, які мали віднести їх до Тіріону.

Батько зустрів його на міському майдані біля Вежі Інгве. Вклонився орлу, котрий ніс трьох — Майтімо, Макалауре та Фіндекано, взяв сина за руку і повів до садиби Нолофінве.

Феанаріонів зустрічала Нерданель. Вона теж не докоряла синам, але її погляд не віщував їм обом нічого доброго. Майтімо, однак, озирнувся і махнув рукою підбадьорливо. Від усміху приятеля Фіндекано одразу стало легше на серці.

Вдома Нолофінве провів старшого сина до книгозбірні. Посадовив до крісла і сам сів навпроти. Кріселко було батькової роботи — м’яке і зручне. Фіндекано обережно позирав на батька крізь густі вії, очікуючи цілком заслужених докорів.

— Я не буду тобі вимовляти, — стиха сказав батько, — хоча ми з мамою дуже тривожилися.

— Тату, — розпочав Фіндекано покаянно, — ми…

— Не вимовлятиму я тобі тому, — продовжив Нолофінве спокійно, — що свого часу сам намагався втекти в Ендоре…

— Ні, справді? — не втримався Фіндекано від вигуку.

— Справді, - усміхнувся князь Аttea Nosse, — ми, троє Фінвіонів, теж вважали, що життя у Тіріоні є занадто спокійним для нащадків Пробуджених Квенді.

- І ви, всі троє… - затнувся Фіндекано, згадавши лютий погляд Феанаро.

— О, Куруфінве не завжди гидував синами Індіс, — озвався батько з гіркуватою усмішечкою.

— Куруфінве? — перепитав Фіндекано.

— В Тіріоні почали вже забувати ім’я мого брата, дане йому Великим Князем на еssecarme[90], - мовив Нолофінве стиха, — аmilesse «Вогняний Дух»[91], що спалює все довкола, личить йому більше, авжеж. А тоді він був підлітком, таким, як Майтімо… Це ж Нельяфінве складав плани втечі?

— Ми вдвох! — мовив Фіндекано.

— Атож, — всміхнувся батько, — ти завжди горою за свого оtorno… Як і я свого часу — за Феанаро. Я його любив… колись. І ми вирішили втекти в Ендоре, умовили навіть Арафінве, який не підводив голови від сувоїв, списаних знаками Руміля. З нами ще вирушила сестричка Лалвенде[92]…

— Вуйна Іріме? — захоплено перепитав Фіндекано.

— Авжеж… Вона і досі аж іскриться сміхом, а вже в дитинстві… Тоді Нерданель…

— От ніколи б не подумав! А втім мама Майтімо є відважною…

— Ще з нами був Туре, брат Анайре…

— А мама?

— О, ні, - пирснув смішком Нолофінве, — твоя мама і тоді любила тишу і спокій… Але з нами вирушила ще — здогадайся, хто?

— Пані Еарвен, — випалив Фіндекано у нападі раптового прозріння, — інакше де б ви взяли cirya?

— Все так… Князівна Еарвен, котра і кермувала нашим корабликом. І ще четверо нерозважних малих Ельдар, яким ми наобіцяли подвигів і слави. Нас виловили в морі ледве живих багато кіл світла по тому. Отже, я не сваритиму тебе, синку, але пообіцяй мені, що більше не будеш наважуватись на такі виправи. Мені соромно перед Торондором, який змушений розшукувати в морі вже друге покоління князів Тіріону.

— Я більше не буду, — мовив Фіндекано цілком щиро, — тату, а скажи мені…

— Що, синку?

— Ті з Пробуджених, котрі загинули в Ендоре, вже повернулися з Мандосу до рідних?

— Наскільки я знаю — ні, - сказав князь ледь здивовано, — а чому ти питаєш?

— А чому не повернулися?

— Можливо там час іде по-іншому… Вони, напевне, ще не відпочили, синку.

— А вона говорила, що Суддя тримає там fea, наче бранців…

— Хто — вона? — звів брови Нолофінве.

Вислухавши від сина про їхні пригоди на острові, князь аж стемнів на обличчі.

— Ви самі не знаєте, — сказав, — від чого ви врятувалися. Велетенський лилик — то їздова тварина тієї істоти. Вона дійсно позбулася сил і здібностей, але, для того, щоб їх відновити, їй потрібна їжа…

— Н-наша кров? — спитав Фіндекано напівшепотом.

— Ваша кров, бідолашні діти, нагодує хіба що отого кажана. Істоті, котра потрапила під удар Сили Стихій, потрібне полум’я ваших душ. Вона майже безсила, все так, однак цілком можливо, що через деякий час біля вогнища лежали б ваші порожні оболонки. Вона не намагалася вам співати?

— Ні…

— Напевне, вичікувала слушного часу. До речі…

Нолофінве видобув з полички футляр з книжковим сувоєм.

— Тримай… Це твоє покарання. Маєш вивчити все напам’ять.

Фіндекано з цікавістю розгорнув сувій. Перед ним був словник синдарину, складений вуєм Арафінве на основі говірки Телері.

— Знайди слово «Danget»

— Мрець, — прочитав Фіндекано, — о-ой…

— Отож бо. Вчись. Знання зайвими не бувають.

Коли

1 ... 13 14 15 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"