Читати книгу - "Суча дочка"

— І що з твоєї любові? Он, — кивнула на онука, — вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася — хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.

— Відчепіться, мамо, — в Оленки на очах виступили сльози. — Чого ви мене мучите?

На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.

— Я ж не подужаю, — опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. — Хто мене буде слухатися?

— Не святі горшки ліплять, — Данило Павлович сердито дивився на Олену. — Я тебе вчитися посилав, щоб ти мені з дипломом корів доїла? Мені спеціалісти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш.

Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.

— Краще б ти не йшла з ферми, — жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: — Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.

— Як воно — навчання? — запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно.

А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку.

— Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.

— Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, — переводив голова розмову на жарт.

— Ага, — сумно посміхалася Оленка, — скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом…

— Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, — перебив її Данило Павлович.

— Вона мені й не треба, — огризнулася дівчина. — Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви — ячмінь, наче на зло.

— Це вже я з Тита спитаю.

Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці — просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.

Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».

— А якщо мотоцикла? — обернувся біля дверцят машини.

— Що — мотоцикла? — не зрозуміла Олена.

— У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?

Оленка посміхнулася:

— Незручно наче.

— Буде зручно, коли для діла, — голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. — Ну, Тит, ну…

Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:

— Ти чого свого коня не забираєш?

— Якого коня? — здивувалася та.

— Павлович сказав — для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.

— Ой, Тихоновичу, — замахала руками Олена. — Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.

— Та… які там права, — Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. — У нас що — на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.

Оленка прийшла. Мотоцикл і справді стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.

— Із тебе могорич, Миколаївно, — озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. — Хлопці на совість постаралися. Гришо! — гукнув кудись, за розібраного, без коліс трактора. — Бригадирша прийшла.

— Ну що, будемо вчитися? — молодий механізатор вийшов із-за трактора, хвацько натягнув на очі картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмішкувато блиснули, й відступила від мотоцикла. — Не бійсь — він не брикається, — реготнув юнак. — Оце ось дивись, отак умикається, заводимо… Сідай. Ну, чого ти?

— Не дурій, — осмикнув його Єврошко. — Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой…

— Уже й пожартувати не можна, — хлопець сам сів на мотоцикла. — Сідай позаду, — обернувся до Олени.

Із колгоспного двору виїхали потихеньку, і Григорій пояснював Олені, як перемикаються швидкості.

— Хочеш з вітерцем? — спитав, коли виїхали за село. Й, не чекаючи відповіді, газонув, аж синя смуга лягла. В Оленки свистіло у вухах, вітер бив по обличчю, здавалося, що мотоцикл ось-ось відірветься від землі. Вона аж очі заплющила, уявивши політ.

Виїхали на поле, на ґрунтову дорогу, і хлопець спинив мотоцикла.

— Сподобалося? — Оленка мовчки кивнула головою. — Ну, тоді сама сідай, не бійся. Мотоцикл — як велосипед, тільки швидкість інша.

Дівчина зі страхом пересіла наперед і міцно вчепилася в руль.

Наступного дня, після обіду, знову прийшла на тракторний стан.

— Ти диви, — почула віддалік у гаражі насмішкуватий голос, — знову бригадирша прийшла. Видно, добре вчора з Гришкою покаталися, і сьогодні хочеться, — по голосу впізнала Андрія, відчула, як спалахнуло обличчя. Хтось цитьнув за трактором, хтось засміявся. А той вийшов із гаража, витираючи ганчіркою на руках мастило.

— Може, сьогодні зі мною покатаємося? — на обличчі грала зневажлива посмішка. — Я не гірше від Грицька об’їжджаю.

Оленка болюче закусила губу і пішла до мотоцикла.

— Я сама, — сказала хлопцю, коли той дістав із кишені ключа і поклав руки на руль.

— Е, ні. Щоб убилася? — заперечив юнак. — А ти, Андрію, об’їжджай вдома свою жінку та дивись, щоб не скинула з ліжка. Чого ти? — глянув на Олену. — Хочеш сама — пробуй, на. — Подав їй ключа і сів на заднє сидіння.

Ще вчора їй здавалося, що ніколи не навчиться рушати з місця, додавати й зменшувати газ, а сьогодні мотоцикл слухався, і дівчина щасливо посміхалася.

— Навчилася трохи, — на ходу обернулася до Григорія.

— Молодець, — гаряче дихнув юнак біля вуха, і його руки, що обережно трималися за куртку, міцно обняли її вище талії, потім боляче стисли груди.

Вона рвонулася, випустила руля, і мотоцикл влетів прямо у жито, що росло обабіч дороги. Постояв, ніби подумав, і похилився на жито. Оленка зіскочила із сидіння, а Григорій уперся ногами в землю, утримав мотоцикла, встав і вивів його на дорогу. Винувато глянув на дівчину:

— Чого ти наїжачилася, наче я вкусив тебе? Ну, що я такого зробив?

Оленка мовчала, дивилася кудись у поле, потім перевела погляд на хлопця — в очах стояли сльози.

— Поїхали до села, — промовила тихо.

— Чому, Оленко? Хіба я щось погане хотів? Я… — Шукав якісь потрібні у цю хвилину слова, бо не вірило ся, що вона відштовхне його, хіба не знала, чим катання закінчуються? Просто набиває собі ціну… Посміхнувся. — Не спіши, село від нас нікуди не дінеться, — підійшов, не обняв, а згріб