Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Отаке-то було діло. Не мав я права сидіти на місці й чекати, аж поки бандюги уколошкають ще кого-небудь.

Тож, постоявши біля Малясової хати, полюбувавшись лісами, що випливли з туману в усій неосяжності, я подався до гончарного заводика.

8.

Димарі його диміли щосили. Він і справді вів за собою Глухарку, мов караван, цей маленький колгоспний заводик-трудяга. Він годував село — поклади червіньки компенсували убогість поліської землі. Добра половина глухарчан працювала на гончарні.

На подвір’ї заводика просто неба штабелями стояли макітри, глечики, горшки, куманці, барила, свистунці… Щоразу, коли я бачив усю оцю розкіш, що яскріла барвами, вилискувала поливом, я роззявляв рота, завмирав і відчував, що в мене очі «вилуплюються, наче курячі яйця», як висловилася одного разу баба Серафима, коли її вперше вивезли з Полісся на залізницю й вона уп’ялася поглядом у паровоз…

Мені здавалося, що це неможливо! Неможливо, щоб люди, яких я знав, які жили по сусідству, співали й пили на весіллях та хрестинах, лаялися поміж собою, заварювали мішанку для кабанчиків, торгувалися на ярмарках, лузали насіння на посиденьках, шаткували капусту й солили огірки, орали землю, запрігшись у плуга замість коней, рубали ліс до кривавих мозолів, корчували пеньки, молилися богові й проклинали його, — щоб ці звичайні заклопотані труднощами сільського побуту люди створили отаку красу. Як вони змогли? Як створили з нічого, із викопаної тут же, поблизу села землі, оці співучі глечики з вузькими шийками, барильця, схожі на овець, що пасуться, куманці, які, скрутившись кільцем, наче валторна, здається, ось-ось ладні зазвучати, як додумалися розмалювати їх гілочками хмелику, тонкими соснинками, кривульками, фіалочками, пуп’янками «волових очей», курячими лапками?

Я штовхнув важкі, оббиті дрантям двері й зайшов до сарая. Двері вели до зав’ялювального цеху. Тут горіла велика піч із червоної цегли, а на дерев’яних полицях усюди стояв сирий, одноколірний посуд — він втрачав вологу в цьому жаркому, південному кліматі, насиченому запахом мокрої землі. Біля печі багато років пропрацювала баба Серафима, через те, мабуть, вона стала така: сухенька, зморщена й темношкіра. Вона майже звікувала в Африці, не відаючи про це.

Тепер тут замість Серафими, що постаріла, чаклувала Кривендиха. Вона оглянулася, подивилася на мене, на мого карабіна й нічого не промовила. Не можна працювати півдня коло розжареної печі й бути ще цікавим.

Двері ліворуч вели до другої печі, де розмальований і глазурований посуд випалювали. Я звернув праворуч, до великої загальної зали, що була відокремлена від сушильні подертою брезентовою завісою. Я не одразу зайшов до зали, а трохи відхилив завісу й зупинився, спостерігаючи. Незручно було із своїм карабіном без діла приходити до заклопотаних роботою людей.

Ця зала — добра половина заводика — і була найголовнішим цехом. Тіснота зібрала тут в одні стіни і гончарів з їхніми дерев’яними кругами, і ангобщиків-розкра-шувачів, які сиділи за довгими дощаними столами вкупі з ліпниками та глазурувальниками. Усі ці професії — чоловічі, але тепер зала була заповнена однобарвними хустинками. Тільки в дальньому кутку, за гончарними кругами, працювали чоловіки, усього троє — Семеренків та два сімдесятирічні дідки, біленькі, чистенькі близнюки Голенухи, які ще задовго до війни подалися на відпочинок, але тепер знову повернулися на завод.

Семеренків був довготелесий і незграбний чоловік, у куцому, не по ньому ватнику, широкі рукави якого ледь прикривали лікті, й від цього руки майстра, особливо кисті, здавалися непомірно вузькими й тонкими. Ліва рука в нього була трипала і аж наче висіла, підвернута під пахву.

Семеренків з дитинства був каліка, але ще до війни, коли на заводі крутився з добрий десяток кругів і коди тут працювали з діда-прадіда майстри, знані на всю околицю, він був з-поміж них перший; недарма Горілі, як тільки «переписали на себе» заводик за фашистів, узяли гончаря до себе. Розповідали, що колись він був учителем, але раптом уподобав глину й кинув колишню професію.

Семеренків ні на кого не дивився, схилився, вигнувши сутулу спину, над гончарним кругом, і відчувалося, що для нього нічого довкола не існує. Босі ноги з тонкими кісточками дуже швидко і спритно закрутили спідняк. Примружившись, немов з далеким, тільки йому одному відомим прицілом, Семеренків кинув на круг точанку — кавалок червонуватої вогкої глини.

Кавалок закрутився чимдалі бистріш і бистріш, ноги в гончаря забігали так, що перетворилися в суцільне мигтіння, у розплив, раптом Семеренків простягнув свою незграбну, мов ракова клешня, ліву руку, і вона устромилася всіма трьома пальцями в кавалок глини, що від обертання скидався на застиглу кулю. Великий палець проткнув у кулі отвір, горловину, і враз ця нерухома, лискуча од вологи куля почала рости, пальці наче манили її, кликали вгору, ось уже куля витяглася в колону, і тут права долоня ніжно доторкнулася до неї, немов погладила, а ліва, трипала, ковзнула ще глибше у горловину — нижня частина колони округлилася, а верхня стала ще вужча і ще дужче потяглася догори. Блиснув металевий шаблончик, пригладив глину й ніби прискорив зміни в кулі.

Я бачив на крузі посудину! Найдивовижніше було те, що посудина стояла на місці й росла… Пальці вирощували її, немов якусь квітку. Усе це тривало кілька хвилин. Я стояв затамувавши подих, забувши геть про все. І от уже тонкошиїй, стрункий глечик вогко сяяв на крузі, що вертівся. Чудо витворилося…

Проте Семеренків, як видно, був чимось невдоволений. Він ще дужче розкрутив круг. Рухи пальців стали зовсім невловимі. Ось трошки потоншала шийка, крутішими стали боки глечика, що своєю формою нагадували жіночі стегна. Потім Семеренків відхилився в сторону, розглядаючи свій витвір, пригальмував, знову розігнав круг, і боки глечика потяглися вгору, повужчали; посудина набувала видовжених дівочих форм, тепер вона здавалася легесенькою і тендітною. Тонка шийка-талія нараз розквітла устям, що різко випрямлялося вгору, і в ньому привиділася мені пряма й ніжна вугластість дівочих плечей.

Усе. Ще два-три прискорення та сповільнення круга, ковзки пальців по лискучій поверхні глини, і Семеренків потягся по дротинку, щоб зрізати глечика з круга. Аж ось він повернувся назад, до довгого столу, де працювали ангобщиці, і в його очах блиснув запитальний, ба навіть трохи жалібний вираз: «Ну, як?» Він не був упевнений в успіху праці, йому потрібна була чиясь підтримка.

…І все оце хвилювання, все старання через глечик, що його