Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

— Вимикаєш.

— Ото й себе вимкни.

Тісне складське приміщення могло би стати джерелом натхнення будь-якого постмодерніс- та. Консерви з курячим паштетом, свиною тушонкою, кількою в томаті, сардинами та згущеним молоком. Варення, печиво. Олія, крупи. Яйця, макарони. Це все поїде солдатам в АТО. Найчастіше кінчаються консерви, а найбільше не стає овочів і фруктів, і ще солодкого. (Це як у гірському поході на останні дні, але тут ці «останні дні» щоранку починаються заново, і що чекатиме в результаті — теплий дім із мамою (дружиною) чи холодна могила — одному Богові відомо). Окремий столик займають коробки з солодощами. Підпис фломастером на картоні «Для дітей загиблих».

— Останнім часом їх несуть найбільше, — каже Юля, і я навіть не встигаю похмуро подумати про те, якою наївно-безпорадною є ця спроба засолодити життя тим, кому ще довго буде несолодко.

Стелажі запаковано одягом, полиці підписані. «Спальники і ковдри», «Каремати», «Каски». Купа безіменного дрантя — теплі светри, коричнева дубльонка в кульку, шарфи, шапки. Все це вже було чиїмось і берегло в собі тепло цивільного життя.

— А що з цим робити? — хлопчина, волонтер із якоїсь іншої організації, дістає білі «безрозмірні» маскхалати. Надворі зима, хоча важко уявити собі білий сніг там, де здебільшого суміш багнюки і крові.

— Може, його воском якимось? Типу пропитку зробити? Бо це гамно промокне на раз-два.

Гамно, в сенсі халати, пошито було з благенької бавовняної тканини. В таких ми ходили на курс медицини в університеті.

— Не знаю, що прислали з Дніпропетровська, те й маємо. І так люди старалися.

Юля роздивляється, що за мотлох притарабанила я, відразу уявляючи, що кому знадобиться.

— Оцей от кожух, — кажу, — точно підійде тому вашому денді... як його? Девіду!

Девід, хлопець із незвичним іменем, — круглий сирота. Таких воює дуже багато — їх першими викликали боронити цю державу, хоч як мало би вона їм не дала за їх недовге життя. І хлопці йшли воювати з неабияким піднесенням. За що і за кого? Ні батька, ні матері, одинадцять гривень на харчування в сиротинці. В чому секрет, в чому сенс їх патріотизму? Я не знаю.

— Вони не за державу, вони за Батьківщину. За друзів, за братів, я знаю? Був би я психологом, сказав би, що то компенсаторний процес — віднайти в архетипі Великої Матері (Батьківщини в цьому випадку) ту маму, якої не відбулося в реальній людині з плоті й крові, з манікюром і пахучим волоссям, з такими...

Я перестаю слухати приятеля і на прощання міцно обіймаю Юльку.

Над усім цим багатоповерховим конструктом із речей першої необхідності цвяшками до стіни прибито український прапор. «Допоможи допомагати» написано тим же фломастером.

— Допоможу якось... — буркочу я. — Приїду, зв’яжу тебе скотчем і в спа потягну насильно. Бережи її, пойняв? — То до Юлькиного чоловіка, що виглядає дуже навіть свіженько порівняно з Юлькою. — А ти шоб спала мені!

— Ага, спала... Там он що в пацанів відбувається, з багатьма зв’язку нема, з тим же Девідом... Ох, так чекаю, щоб уже була ротація.

— Все буде добре, — впевнено кажу я і йду.

«Все буде добре». Які порожні, безнадійні, чергові слова. «Все буде добре». Який штамп. «Все буде добре». Єдине, що можна казати в такій ситуації, єдине, у що варто вірити і на що орієнтуватися.

Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що когось не стало. Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що вірити і бути хоробрим — справа сильних, а скиглити, що все пропало, — слабких. Ледь не щодня їй приходять звісточки про те, що загинув хтось зі знайомих. Хтось із тих, хто називав Юлю янголом, писав на танку її імя, фотографував для неї місцевих дітей із гостинцями. А тут я, ідіотка, зі своїм спа...

Ах так, ті діти з гостинцями. Така зворушлива історія.

— Подзвонив мій друг, — розповідає Юля, — позивний Берег. Каже: Юль, до нас діти місцеві прибились. Голі та босі. Ми їх годуємо, на кухні завжди по дві порції з’їдають, але одягти не можемо. Раптом є можливість помогти зі взуттям та одягом? їх батьки бухають, тому діти безпризорні...

Юля тоді написала у Facebook, що збирає допомогу. За добу на цей самий склад на Гончара навезли купу речей, взуття та іграшок. Вийшло сім мішків! А один пан усім дітям спакував по дарунку від святого Миколая. Того року він прийшов до дітей вперше — вони й не знали, що такий існує. Солдати, кажуть, ледь самі не плакали, ставши свідком неприхованого дитячого щастя.

— Та бо діти ті гарнющі, — розказував Берег, — от тіки батьки в них непутьові. А так-то малі до нас прив’язалися, ні на крок не відстають. Після школи зразу до нас на кухню.

Дітей тоді одягли і взули, розказали, що до чого. І від кого. То діти, каже Берег, першу обліпили його й уважно слухали про всі явки і паролі. А відтак вишикувалися в рядок і забажали позувати на фото для тьоті Юлі, аби вона знала, що все дійшло в правильні руки.

...3 дитинства Юля бачила, як воно — бути небайдужим. ЇЇ мама, а разом із нею й сусідка, жіночка, що жила дуже бідно, помагали дітям із сусідньої вулиці. їх було дуже багато, дітей із тієї родини. Вже зараз і не згадати, що саме там було: ми батьки пили, чи була крайня бідність через саму багатодітність і низький заробіток, але малі весь час ходили голодні й босі. Тож за принципом «де їдять двоє, там і третій прогодується» Юлина мама разом із сусідкою годували і четвертого, і п’яту, й дванадцятого. Бо як то воно — спокійно собі жити, коли поряд хтось голодними очима зазирає у вікно прогрітої хати?

Скільки знаю Юлю, вона весь час кимось опікується — деякі з закладених у дитинстві речей нам не хочеться нищити ані підлітковим протестом, ані «життєвим досвідом», коли твої «дорослі» справи займають весь твій час, а всі твої гроші йдуть на кредити, взяті на те, щоб було все «як у людей». Юля почала допомагати християнським благодійникам із сиротами, а згодом її резюме добрих справ поповнювалося новими й новими проектами. Інваліди, діти з вадами розвитку, ветерани УПА. (Якось, хвалилася Юлька, їй вдалося «розвести»