Читати книгу - "Буба"

— Я про ювелірну виставку, — обурилася Маньчакова. — Цю коштовність визнали прикрасою, яка ламає узвичаєні норми сучасного прикладного мистецтва.

— Я б не погодився! — палко заперечив пан Генрик. — Уважаю, що революція у звичаях відбулася тоді, коли людство винайшло п’ятираменну люстру. Звісно, дещо більшу, ніж ваша цяцька… Але люстра, яку я бачив, не була розташована в такому гарному місці, — дідусь не міг відірвати погляду від грудей своєї гості.

Маньчак утратив терпець. Зате згадав про свою стать.

— Граймо, шановні, граймо! — розпорядився він, як і личить мужчині, розмахуючи записником. — Співчуваю, Бубо, твоїм батькам. Певне, їх знову немає, тому вони навіть не можуть програти, як годиться. Ну, що ж. Хто пізно приходить, той сам собі шкодить.

Буба подалася по карти, низько схиливши голову. Вона так прагнула підготувати реферат про планети, а замість того на неї чекав вечір з однією золотою й величезною планетою, підвішеною до шиї пані Віолетти.

А планета виявилася рухливою. Вона то здіймалася над небокраєм столу, щоб за хвилину впасти з тихим брязкотом на коліна своєї господарки.

За кожним «пас» і з будь-яким рухом хімічного олівця Маньчака вона тихенько шелестіла спокійними хвилями океану ледь розгойдуваних грудей.

Тим часом послинений олівець вимальовував у записнику неймовірні картини поразок і програшів. Завжди в колонці «Вони».

* * *

— Розгромили нас, — поскаржився дідусь доньці за вечерею, що минала неприродно тихо. — Бачу, нам ніхто не співчуває? — запитав він.

Батько й мати жували окрайці хліба так, наче то були золоті кулі, й не розмовляли.

— Ми можемо дізнатися, у чому справа? — дідусь висловився від імені себе й Буби. — Адже це в нас проблема! — делікатно нагадав він. — Ми були перші!

— Не втручайтеся, тату, до подружніх справ, — мати розгнівано скривила кармінові вуста й сягнула по наступний шматок хліба.

— Якщо так і продовжуватиметься, то не буде жодних подружніх справ, — заявив батько рішуче. — Я цього більше не витримаю.

— Так само, як я! — зрадів дідусь. — Ти, певне, теж через неї? — він багатозначно глянув на дочку, якій у цю мить хліб явно не смакував.

— Подумаєш, — мати знизала плечима. — Дорікати жінці через якийсь там бюстгальтер…

— Додай «затісний», бо куплений через Інтернет.

— То, може, Бубі підійде? — дідусь блискавично подарував білизну улюбленій онуці й радісно очікував, що його похвалять.

— Можливо, — стенув плечима батько. — Ліфчик за чотириста злотих повинен пасувати навіть Місьорковій сучці, — за злостивість він заплатив тим, що поперхнувся. — Це ж вершина лінощів, купувати такі речі у віртуальних магазинах! — пояснював він, кашляючи.

— У мене немає часу розгулювати бутиками! — мати без очевидної потреби озброїлася ножем. — Це по-перше, а по-друге, я заробляю достатньо, щоб дозволити собі маленьку розкіш…

— Не таку вже й маленьку! — батьків удар виявився влучним. Мати ненавиділа, коли він кепкував з її чималого бюсту. — Маленьким був лише пакунок, у якому його вислали, а решта, разом із ціною, перевищує будь-які межі.

— Це не по-людськи! — заперечила мати, і її макіяж опинився під величезною загрозою. — Дозволь нагадати, що я можу дозволити собі один раз шиконути. Маньчакова…

— О, так! Якщо хочеш бути схожою на неї, ти обрала правильний шлях. Носитимеш цей бюстгальтер замість торбинки для тенісних м’ячиків.

— То й носитиму, — не здавалася мати. — І замовлю через Інтернет ракетку. Одну! — попередила вона. — Волію грати зі стіною, ніж із тобою.

— Смішніше буде, коли зіграєш із Маньчаковою, — запропонував дідусь. — Тим більше, що вона купила собі м’ячика. Золотого. На ланцюжку. Принаймні він не загубиться… Ходи, Бубо, — дід підморгнув онуці. — Нам тут не місце. Хай собі перекидаються тим м’ячиком, добре, що не по нашій стіні. Повір мені, Бубо, я на тенісі розуміюся не гірше, ніж на бриджі.

До Бубиної кімнати вже зазирав місяць, і з радіо пливла музика. Дівчина любила слухати радіо, але нині все віддала б, якби під вікном чувся тихий Адасів голос. І щоб цей голос заглушив усі інші. Ті, що лунали з кухні, й ті, що були всередині Бубиної душі, роздертої на клаптики, ніби шпаргалки з фізики, розкиданої по кутах, як зібгані аркушики з формулами в темній кишені. Буба замислилася, що крім того могло справити їй приємність. Дійшла висновку, що спатиме одягнена, не прийме душ і не почистить зуби. А оскільки це була приємність реальна й легко досяжна, дівчина швиденько залізла під ковдру.

ЛЕВ ЗІ ЗВІРИНЕЦЬКОЇ ВЗУВАЄ МАРТЕНСИ

— Бартошова, люба, спасибі! — мати стала навшпиньки й двічі голосно цмокнула домробітницю в рум’яні щоки. — Це безцінна звістка, безцінна… Отже, до нас нині прийдуть з колядою… — повторювала вона трохи нервово. — І за свічки також спасибі!

— У нас знову буде якийсь сабантуйчик? — дідусь елегантним рухом пригладив вуса, немовби його самого запросили.

— Сабантуйчик?! — материне обурення досягло стану, який важко було окреслити. — Для вас, батьку, навіть коляда — це сабантуйчик! Із ксьондзом і служками. А я про все дізналася від Бартошової й сусідів. Гарно б ми виглядали без свічок, розп’яття й свяченої води, — мати уявила собі власне здивування й уразилася до глибини душі. — Я гадала, Бубо, що принаймні на тебе в цьому домі можна розраховувати.

Буба стенула плечима.

— Мені шкода, але протягом останнього тижня ніхто з нас не ходив на службу Божу. Навіть дідусь.

— Твій дідусь не на службу ходить, а до костьола. Щоб зустрітися там з паном Антонієм. Увесь квартал знає, куди вони ходять потому.

— Минулого тижня не ходили, — чемно повідомив дідусь. — Тому не гнівайся. Давайте краще подумаємо, як підготувати Павла до коляди.

— О Боже! — у материному вигуку вчувалася священна тривога, бо вона саме пригадала, як її чоловік дурнуватими питаннями зіпсував минулорічні ксьондзові відвідини. — Павла доведеться зачинити в Бубиній кімнаті.

— Мене відправляють у вигнання? — батько, як завжди, повернувся зарано. — А чого це мене зачинять? Що такого накоїв маленький Павлик? — намагався він жалітися, сюсюкаючи, як дитина.

Цим він лише розгнівав матір.

— Припини блазнювати! Сьогодні прийде ксьондз, і буде краще, якщо ми вдаватимемо, ніби тебе немає вдома.

— Ксьондз? — батькові засяяли очі й він радісно потер руки. — Це просто чудово! Я давно ні з ким не гомонів про вплив догм на людське життя.

— То й нині не погомониш, — мати за звичкою відразу досягла критичного нервового стану. Вона схопила батька за светр, немовби вирішила, що надійшла слушна хвилина, щоб светр та його власник опинилися в Бубиній кімнаті.

— А чому до мене? — запротестувала Буба.

Вона не терпіла, коли