Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тисячолітній Миколай 📚 - Українською

Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тисячолітній Миколай" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 260
Перейти на сторінку:
людське, а багрянородна ромейка так і лишилася холодною, неживою, як велеліпні ангельські лики на пишних ромейських іконах.

Для нас же — мов змія линяюча.

Брат Несміян прийшов до мене і сказав, що кличе княгиня.

— Мене?

— Тебе ж.

— З якої речі?

— Скаже сама. Радій, що допущений!

Не бувало ще такого ніколи, то ж і не ждав я добра від сього прикликування. Звідки було знати великій княгині про мене, і що вона відала, і навіщо я їй? Може, Несміян тільки виставляє мене поперед себе, бо ми ж охоче жертвуємо навіть найближчими людьми, та тільки не самими собою?

Однак виходило, що кликали справді мене, бо Несміяна далі кожухових сіней і не пустили, мені ж звелено роздягтися, і суворі келейники попровадили мене до нової гридниці, в теплих вогнях свічних, в притемненому блиску золота й паволок, у тонких заморських пахощах і в ще тоншому єхидстві, яке пронизувало там увесь простір.

Княгині Анни я й не розгледів. Може, з переляку? Бачив тільки двох молодих дияконис, в хітонах синіх, як нічне небо, їхні постаті приваблювали мій зір, а княгиня відлякувала. Як і при хрещенні князя Володимира в Корсунській церкві, сиділа вона за тонкою коштовною запоною, протканою золотими нитями, мабуть, уся в холодному золоті і в золотій нудьзі. Голос теж мала зневажливо-золотий, мов шерех коштовних цупких тканин. Диякониси стояли обабіч і мовчали, а безбородий ромей-тлумач, догідливо прихиливши голову до прозорої тканини, вловлював кожне слово повелительки, швидко перекидав ті слова мені.

— Як звешся? — спитала вона без цікавості.

— Сміянко.

— Питаю, яке твоє християнське ім’я, рабе божий.

Ось я вже і раб у нового бога, а був же навіть у князя вільний чоловік.

— Миколай.

— Ти мав невісту в Києві?

— Так.

— Де вона?

— Поїхала.

— Не прийнявши віри нашої?

Я мовчав.

— Прийняла чи не прийняла віру нашу?

— Не прийняла.

— і животіє десь у гріху? Я мовчав.

— А ти тут.

Я мовчав. Міг би сказати, що примусовий бог однаково, що примусове щастя, але кому говорити!

— Піди, знайди і приведи! — холодно звеліла княгиня.

Я розтулив рот, щоб перепитати, щоб сказати про те, що не знаю, де шукати Назимку, і що коли й знайду, то не повернеться вона сюди, ні вона, ні її мати.

Та біля мене вже зродився бородатий царгородський ієрей, в негнучких шатах, з хрестом і книгою у руках, велів воздвигнути два персти правої руки і свідчитися живим богом, що владичествує на небі, а тоді нахилив мою неслухняну голову над розгорнутими харатьями і примусив цілувати перші слова святителя Іоанна Богослова, які прорікали «На початку було слово», означаючи тим, що бог невидимо присутній при такій клятвенній обітниці і знає всі твої душевні порухи. Наостанок тицьнуто мені для цілування животворящого хреста з розп’яттям і виштовхано в плечі і в спину з гридниці: не стовбич далі перед світлі очі, іди й мерщій виконуй високе веління.

Брат ждав мене на морозі.

— Чом же не підстрибуєш? — прискалив око.

— З якої речі?

— Допущено ж тебе до самої княгині!

— Чи я хоч бачив її.

— Зате вона тебе бачила. Вона все бачить і все знає. Зласкавила тебе своїм поглядом — і тепер маєш почуватися щасливим.

Я не йняв віри почутому.

— Зласкавила? Щасливий?

— Тобі ще мало?

— Ти хоч знаєш, що вона сказала?

— Ну!

— Звеліла: «Піди, знайди і приведи». Це про Назимку.

— То й піди, знайди і приведи, хай охреститься і стане, як ми.

— Коли ж вона не хоче!

Брат посвистів крізь зуби.

— Велять — корись. Казав же тобі про золоту ложку? То й ще скажу.

— Ти вже й золотої гривни на шию запрагнув? А душу в золото не сховаєш!

Брат знову свистів крізь зуби. Ось тут він ще мовби й брат, а стає перед владними очима — і вже чужий мені, вже тільки раб і підніжок, готовий занурити меч у будь-чиї нутрощі за велінням князя чи воєводи. Я відвернувся від Несміяна, глухо мовив:

— Ніколи тобі не прощу.

— Бо дурний, — сказав він добродушно. — Поможу тобі зготуватися в путь. Коли вирушиш — завтра?

Все в мені збунтувалося. Я здогадувався, де можуть бути Назимка з матір’ю, рвався туди душею, але не наважувався кидати княжу службу і Київ заради дівчини, тепер мене витурювали звідси безжально й принизливо. Був я такий нещасний, що мимоволі подумав: може, й нового бога принесено, щоб зробити всіх нас нещасними? Я думав: як же так? Чому ця жінка повеліває нами? За яким правом здобула вона владу над нашою долею і животами нашими? Чому відступається від нас князь наш? Ми ж завжди були з ним і біля нього, з князем вирушали в походи й поверталися, завжди поверталися, а тепер мені не було вороття. Приголомшений тим, що сталося, відкинутий і викинутий із звичного життя, я був геть без-радний. Хоч мав би радіти: до Назимки, до Назимки!

Та Назимка далеко, ще й не знати де саме, а тут ось холодне веління: «Піди, приведи», — і нема рятунку.

Виїздив я з Києва удосвіта, бо день зимовий короткий, а путь заповідалася невідома й далека. Не було мови про мій від’їзд, все творилося в непомітності, проводжав мене тільки брат мій Несміян, бо брат, а я й не знав: докоряти йому за зрадливість чи, навпаки, дякувати за поміч, за те, що випущено мене на волю, хоч і не без відчаю при мислі про повернення. Куди я їхав і чим кінчаться мої мандри? Я був такий молодий, що не знав ще відчаю. Та не міг стриматися перед братом і не подивуватися мстивій дріб’язковості багрянородної жони, яка сиділа в золотій київській гридниці, мов змія під каменем.

— Як же так, — ледь ворушачи застиглими від морозу губами, допитувався я в старшого брата, — як же може бути, щоб ся імператорська сестра прибула до нашої вільної землі і привезла з собою не дух і норов великої імперії ромейської, а тільки жорстоку хіть невтомного переслідування і вловлювання кожної живої душі?

— Го-го! — посміявся мій старший брат. — Коли б же тільки живої! А мертвої — не хотів би ти? Ти кажеш: велика імперія ромейська. Мав би ти знати, що імперії стають великими тільки тоді, коли тримають на оці кожного, не дають випорснути з-під своєї камінної влади жодній живій душі. Коли влада хоче стати могутньою, їй треба бути дріб’язковою, полічити всіх людей, коней, корів і овець, всі колоски в полях, риб у водах, звірів у пущах, птаство в повітрі.

Тепер і

1 ... 13 14 15 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тисячолітній Миколай"