Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Незрозуміло яким чином, але між Оксаною та продавщицею виникла черга із двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю їй почав дихати наступний покупець.

– Оцю, будь ласка! – показала пальцем і поглядом Оксана продавщиці на вибрану рибку, коли настала її черга отоварюватись.

– Сімсот грамів, берете?! – запитала продавщиця в білому фартусі, об який, схоже, вже кілька разів сьогодні витирала свої трудові руки.

– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.

Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловік у коричневому піджаку поверх синього светра з коміром під горло, в синіх штанях і з синюватим обличчям людини, що професійно п'є.

«Зараз проситиме гроші!» – подумки і вже заздалегідь незадоволено сказала Оксана собі, налаштовуючись на захисну грубість.

– Ой, вибачте! Ви мене впізнаєте? – чоловік розтягнув на худорлявому обличчі привітну усмішку.

– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловіків із такими рисами обличчя можна знайти в будь-якій пивниці.

– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав він.

Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти і чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обіцяла їй повернутися через п'ять хвилин!

– Ви, напевно, помиляєтеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе її тіло приготувалося до рішучого кроку вперед.

– Ми ж із вами разом пили! Ви мене за горілкою посилали! Що, не пам'ятаєте? – Чоловік підніс обидві долоні в якомусь прохальному жесті.

Оксана замість того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличеність.

– Ви що, думаєте, я з усіма підряд горілку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, і тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу інші відвідувачі гастроному.

– У Тараса! Ну, пам'ятаєте, день народження в нього був… зовсім нещодавно! Навіть я пам'ятаю! – Чоловік опустив руки і перелякано озирнувся на всі боки, явно відчуваючи дискомфорт від спрямованих на нього поглядів сторонніх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотів…

Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусіда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотілося перед ним вибачитись і відразу піти, точніше – поїхати. «Чебурашка» ж бо чекає!

– Можна вас на каву запросити? – запитав несподівано чоловік, мовби осмілівши від прочитуваної на обличчі Оксани незручності. – Он! – зраділо показав він рукою на вивіску кав'ярні на іншому боці. – Ходімте! Я такий радий знову вас зустріти!

Оксана подивилася жалібно на свою «Таврію», потім перевела погляд на кав'ярню. До неї дійсно було метрів п'ятнадцять, і з її вікон напевно було видно її «Чебурашку».

– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…

– Ой, скільки там потрібно для філіжанки кави? – грайливо, з робленим єврейським акцентом мовив, осмілівши, чоловік. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаєте?

Оксана стримано всміхнулась і закивала.

У кав'ярні Єжи замовив до кави по маленькій шоколадці. Поки пили-їли, він розповідав Оксані про те, як у нього стриглися кращі пані Пекарської вулиці й найближчих провулків, і про те, як він їх стриг удома, коли перукарню продали й відкрили в ній черговий магазинчик «Усе по 1 гривні!».

Оксана, допивши каву, подивилася на годинник і здивовано хитнула головою:

– Ви вибачте, Єжи, але я – жінка зайнята…

– Розумію, розумію, – закивав той і тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!

Хлопчина-офіціант відразу ж підлетів і опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.

– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.

Він поліз до правої кишені піджака, виклав із неї кілька п'ятигривневих купюр, потім поліз до лівої – звідти витягнув іще дві десятки, перерахував тремтячими руками, і тут його попустило. Перед ним на столі лежало рівно тридцять п'ять гривень. Він гордо відсунув їх од себе і піднявся над столиком.

– Все так різко подорожчало! – сказав він уже на вулиці, притримуючи двері кав'ярні. – Такого раніше не було!

– Коли не було? – поцікавилась Оксана.

– Ну, раніше. Коли я частіше ходив по таких закладах. Я і зараз знаю місця, де пиво дешевше, ніж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'ємо.

Оксана підвела на Єжи здивовано-суворий погляд.

– Ліпше у Тараса, – сказала вона. – До речі, ви нагадували йому про риб?

– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив він, потім витримав паузу і запитав: – А про яких риб?

– В акваріумі! У нього на підвіконні! Я просила вас нагадувати йому, щоб він їх годував…

– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кілька разів нагадував, а потім я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обіцяю! А ви на машині?

– Так, але я в інший бік, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмілів. – До побачення!

– До побачення, – тихо, але якось надміру солодко мовив він.

Оксана сіла в машину, завела двигун і, не оглядаючись на чоловіка, що проводжав її поглядом, поїхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».

«Ну і тип, – подумала Оксана, і, щоб відволіктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврії». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»

Розділ 10

У довгому сні, що настав одразу за вранішнім радіови-конанням Гімну України, Тарасу снилося багато що: і звуки, і картинки, і ніч. Кілька разів абсолютно реальний, упізнаваний звук уривався в сновидіння. На своє, теж сонне, здивування, Тарас одразу впізнавав його, цей звук – це «квікала», «скрикувала» п'ята дерев'яна сходинка його рідного парадного. Дивно, що вперше цей звук долинав не знизу, з-під ноги, що забула переступити злощасну сходинку, а ззовні, з-за меж його маленької квартири. Незабаром, після четвертого чи п'ятого проникнення цього звуку в сон Тараса, в двері його квартири постукали.

За вікном ще було світло й гамірно. Вуличний шум легко витіснив із вух Тараса саундтрек сну. Він відчинив двері в квартиру й завмер, побачивши перед собою сусіда Єжи Астровського.

– Доброго вечора! Можна на хвилинку?

Тарас пропустив сусіда в коридор.

– Я обіцяв нашій спільній знайомій нагадати вам про рибок! – підкреслено діловито мовив Єжи. – Ви їх годуєте?

Тарас здивовано гмикнув.

– Звичайно, годую! Що у мене, склероз?

– А подивитися на них можна? – попросив Єжи.

– Заходьте, дивіться! – Тарас знизав плечима і показав правою рукою в бік кімнати.

Сусід зняв туфлі й у двох різних шкарпетках – чорній і синій – потьопав у квартиру. Тарас – за ним.

– Щось вони