Читати книгу - "Нортенгерське абатство"

— А ось і я! Либонь, заждалися, міс Морланд? Ми не могли приїхати раніше. Старий шкарбан каретник цілу вічність добирав якусь затичку. А коли ми виїхали, вона все одно зламалась. Як вам ведеться, місіс Аллен? Пречудовий бал був учора, ви згодні? Не баріться, міс Морланд, іншим уже несила чекати. Так і пориваються в дорогу.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Кетрін. — Куди ви всі зібралися?

— Зібралися!? Хіба ви забули про нашу угоду? Хіба ми не домовилися прогулятися вранці? Що у вас у голові? Поїхали на Клавертон-Даун!

— Так, пригадую, щось про це йшлося, — відповіла Кетрін, благально поглянувши на місіс Аллен. — Але я й справді вас не чекала!

— Не чекали? Гарно, нівроку! Але що б ви робили, коли б я не приїхав?

Німе благання Кетрін про допомогу, однак, не знайшло найменшого відгуку з боку місіс Аллен, бо вона, не вміючи нічого висловити поглядом, навіть не підозрювала, що це може зробити хтось інший. І оскільки Кетрін, аби не відмовлятися від прогулянки, змогла зустрітися з міс Тілні трохи пізніше, а катання з містером Торпом, за умови, що Ізабелла їхала з Джеймсом, не було гідним осуду, їй нічого не залишалося, як спитати:

— Ви не проти, місіс Аллен, якщо я поїду? Годинку-дві ви побудете без мене?

— Робіть так, як вам хочеться, моя люба, — спокійно сказала місіс Аллен.

Кетрін послухала цієї поради й пішла одягатись. Вона повернулася дуже швидко. Ті, хто залишився, ледве встигли обмінятися короткими схвальними зауваженнями на її адресу, після того як Торп домігся від місіс Аллен визнання достойностей свого кабріолета, а потім, попрощавшись з цією дамою, Джон і Кетрін поквапилися на вулицю.

— Люба моя, — вигукнула Ізабелла, до якої Кетрін з обов’язку дружби мала підбігти, перш ніж сісти до екіпажа, — ви збирались принаймні три години! Я вже боялася, чи ви не захворіли. Який чудовий учора був бал! Мені треба розказати вам тисячу речей. Сідайте, хутко сідайте. Мені так хочеться покататись.

Кетрін послухалась і пішла до іншого екіпажа, але не настільки швидко, щоб не почути, як її подруга голосно сказала Джеймсу:

— Яка ж вона мила! Я її просто обожнюю.

— Ви тільки не лякайтесь, міс Морланд, — сказав Торп, підсаджуючи її в кабріолет, — якщо кінь, перш ніж рушити з місця, трошки покаже свій норов. Він може раз чи два рвонути, потім хвилину постоїть, а вже потім відчуває хазяйську руку. Він у мене веселий, грайливий, але не злий.

Ця характеристика не здалася Кетрін дуже обнадійливою, але відступати було пізно: вона була надто юною, щоб зізнатися, що боїться, тому, йдучи назустріч долі й сподіваючись на відданість тварини своєму хазяїнові, вона сумирно сіла до екіпажа, дивлячись, як Торп сідає поряд з нею. Коли все було готово, слузі, який стояв біля голови коня, було гучно наказано: «Відпускай!», після чого вони так спокійно, як тільки можна собі уявити, без ривка чи стрибка або чогось подібного, рушили в дорогу. Кетрін, радіючи з цієї щасливої обставини і вдячна за неї долі, зі здивуванням висловила своє задоволення, і її супутник одразу ж розтлумачив їй, що все пояснюється його особливим умінням тримати віжки і незвичайною спритністю й чуттям, з якими він користується батогом. Хоча Кетрін не могла зрозуміти, навіщо при такому бездоганному вмінні керувати конем йому треба було лякати її норовистістю тварини, вона, проте, щиро привітала себе з тим, що перебуває під охороною такого вмілого візника. І, помітивши, що тварина продовжує рухатися так само спокійно, зовсім не намагаючись виявити неприємну жвавість, і (беручи до уваги те, що вона пробігає не менше десяти миль на годину), не біжить з небезпечною швидкістю, Кетрін від душі насолоджувалась прогулянкою та бадьорою свіжістю чудового лютневого дня, почуваючись в цілковитій безпеці. Вони трохи поговорили, а потім на кілька хвилин запала мовчанка. Раптом Торп її порушив, спитавши:

— Старий Аллен, мабуть, неймовірно багатий?

Кетрін його не зрозуміла, і він повторив запитання, додавши пояснення:

— Старий Аллен, у якого ви живете.

— О, так ви маєте на увазі містера Аллена? Авжеж, гадаю, він дуже багатий.

– І в нього взагалі немає дітей?

— Так, взагалі немає.

— Для решти спадкоємців це пречудово. Він ваш хрещений, здається?

— Мій хрещений? Зовсім ні.

— Адже ви живете з ними.

— Так, звичайно.

— Ось про це я і кажу. На мою думку, він чудовий старий, і, певно, свого часу непогано пожив — інакше чому в нього подагра? Мабуть, він і зараз щодня випиває по пляшечці?

— По пляшечці? О ні. Як ви могли таке подумати? Він людина дуже стримана. Вам здалося, що вчора він був напідпитку?

— Боже праведний! У вас, жінок, кожен чоловік завжди напідпитку. Невже ви вважаєте, що людину можна звалити з ніг якоюсь пляшчиною? Я впевнений у одному: якби кожен випивав щодня по пляшці, у світі не було б і половини теперішніх безладів. Тоді б усі зажили, як слід.

— Щось мені не віриться.

— О Господи, та це б врятувало тисячі людей! У королівстві не випивають і сотої частки того, що слід випивати. З нашим туманним кліматом інакше не можна.

— Однак я чула, що в Оксфорді п’ють надто багато вина.

— В Оксфорді? В Оксфорді тепер узагалі не п’ють, можу вас запевнити. Там ніхто не п’є. Навряд чи ви зустрінете там людину, яка може випити більше, ніж чотири кухлі. Ось, наприклад, коли я востаннє запросив до себе друзів, усі дивувалися, що в нас вийшло по п’ять кухлів на брата. Дивилися на це, нібито на якусь чудасію. У моєму домі й справді є що випити. В Оксфорді це мало де знайдеш, ось чому вони всі так здивувались. Отож робіть висновок, випивають там чи ні.

— Так, я його зробила, — обурено відповіла Кетрін. — І зрозуміла, що випиваєте ви значно більше вина, ніж я думала. Проте я впевнена, що Джеймс не п’є так багато.

Слова Кетрін були зустрінуті запальною промовою, у якій неможливо було нічого розібрати, окрім майже клятвених запевнень, якими вона була щедро присмачена, і молода особа, коли ця промова закінчилася, ще дужче зміцнилася думкою про надмірність оксфордської пиятики і