Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

Тереза також засміялась; обидві квапливо вдяглися.23

Всі попередні злочини російської імперії діялися під таємничим покровом мовчання. Депортація півмільйона литовців, убивство сотень тисяч поляків, ліквідація кримських татар,— усе це збереглося в пам’яті без фотодокументів, а отже, як щось недоказове, що рано чи пізно буде проголошене містифікацією. Коли ж ідеться про напад на Чехословаччину 1968 року, то тут усе було сфотографовано, знято на кіноплівку і збереглося в архівах усього світу.

Чехословацькі фотографи та кінооператори чудово усвідомлювали, що саме вони можуть виконати те, що можна ще виконати: зберегти для майбутнього картини насильства. Тереза була цілих сім днів на вулицях і фотографувала російських солдат і офіцерів у найрізноманітніших ситуаціях, які компрометували їх. Росіяни не знали, що робити. Були точно проінструктовані, які мають поводитися, коли хтось стрілятиме в них або кидатиме каміння, але ніхто не дав їм указівок, що робити, коли на них скеровують об’єктив.

Тереза відзняла безліч плівок і, мабуть, половину в негативах роздала іноземним журналістам (кордони були ще відкриті, журналісти приїжджали часом на кілька годин і були вдячні за будь-який матеріал). Багато з її фотографій з’явилося в різних закордонних газетах: були на них танки, загрозливо підняті кулаки, напівзруйновані будинки, мертві люди, прикриті закривавленим червоно-синьо-білим прапором, юнаки на мотоциклах, котрі з шаленою швидкістю кружляли довкола танків, вимахуючи національними прапорами на довгих держаках, і молоденькі, в невірогідно коротких спідницях дівчата, які провокували бідолашних російських солдатів, сексуально зголоднілих, цілуючись у них на очах з незнайомими перехожими. Як я вже сказав, російське вторгнення було не лише трагедією, але й учтою ненависті, сповненою дивовижної ейфорії, якої ніхто вже не зможе пояснити.24

Тереза привезла до Швейцарії десятків із п’ять фотографій, які сама старанно виготовила. Потім пішла з ними до великого ілюстрованого журналу. Редактор прийняв Терезу привітно (всі чехи ще були в ореолі нещастя, й це зворушувало добрих швейцарців), посадив її в крісло, переглянув знімки, похвалив і пояснив, що нині, коли після подій минув уже певний час, нема ніякої надії їх опублікувати, хоч вони справді дуже гарні.

— Але ж у Празі все це ще триває! — заперечила Тереза, намагаючись пояснити редакторові поганою німецькою мовою, що саме тепер, коли країна окупована, на заводах створюється, попри все, робітниче самоврядування, студенти страйкують, вимагаючи виведення російських військ, і вся країна живе, як і досі, своїм життям — важко в це навіть повірити! І нікого це вже не цікавить?!

Редактор зрадів, коли до кімнати зайшла енергійна жінка й перервала їхню розмову, подавши йому теку:

— Репортаж з нудистського пляжу.

Редактор, людина делікатна, злякався, що чешку, яка фотографувала танки, шокуватимуть зображення голих людей. Він посунув теку аж на край стола й квапливо сказав своїй працівниці:

— Познайомся з нашою празькою колегою. Вона принесла чудові знімки. Жінка потисла Терезі руку й глянула на знімки.

— А ви подивіться тим часом мої.

Тереза потяглася до теки й витягла фотографію.

Редактор ніби завиправдовувався:

— Це повна протилежність того, що фотографували ви.

Тереза заперечила:

— Хіба?! Це те ж саме.

Ніхто її не зрозумів, та й мені важко пояснити, що, власне, хотіла сказати Тереза, коли прирівняла нудистський пляж до російського вторгнення. Перебираючи фотографії, вона особливо довго роздивлялась одну: гола мати схилилась до дітей, і її важкі груди звисали, мов дійки кози або корови, а позаду стояв у такій самій позі чоловік, мошонка якого теж нагадувала маленьке вим’я.

— Вам не подобається? — запитав редактор.

— Сфотографовано чудово.

— Мабуть, тема шокує,— сказала фоторепортер. — Одразу видно, що ви на нудистський пляж не пішли б.

—  Не пішла б,— відповіла Тереза.

Редактор посміхнувся:

—  Неважко здогадатися, звідки ви приїхали. Комуністичні країни

страшенно пуританські.

— Голі тіла — нічого особливого! — сказала фоторепортер з материнською ласкавістю. — Нормально! А все, що нормально, красиво!

Тереза згадала матір, як та ходила гола по кімнаті й реготала, коли донька побігла затягати штори, аби голу матір ніхто не побачив.

Фоторепортер запросила Терезу до буфету на чашечку кави.

— Ваші знімки дуже цікаві. До речі, у вас особливе відчуття краси жіночого тіла. Знаєте, що я маю на увазі? Отих молодих жінок у визивних позах!

— Коли цілуються перед російськими танками?

— Так. З вас був би чудовий фотограф журналу мод. Лише треба знайти манекенницю. Найкраще таку, що сама підшукує роботу. Ви могли б зробити пробні фотографії для якоїсь фірми. Звичайно, мине час, поки проб’єтеся. А я на разі можу зробити для вас маленьку послугу: познайомити з одним редактором, він веде рубрику «Наш садок». Можливо, їм потрібні фото кактусів, троянд і таке інше.

— Дуже вам дякую,— щиро сказала Тереза, відчуваючи, що ця жінка справді хоче їй допомогти.

Але тут же подумала: навіщо маю фотографувати кактуси? Не хотілося повторювати ситуацію, в якій уже побувала в Празі; боротьба за місце, за кожну публікацію. Тереза ніколи не була надміру честолюбна, просто хотіла порятуватися з материного світу. Так, це було ясніше від ясного: вона старанно робила фотографії, але свої зусилля могла скерувати на будь-яку іншу діяльність, бо фотографування стало лише засобом прорватися в світ Томаша.

Вона сказала:

— Знаєте, мій чоловік лікар і якось прогодує мене. Я можу й не працювати. Фоторепортер відповіла:

— Не розумію, як ви можете покинути справу, яку робили так чудово! Звичайно, фотографія у дні вторгнення — то було щось зовсім інше. Ці знімки Тереза робила не задля Томаша, а для душі. Не з пристрасті до мистецтва, а з ненависті. Але та ситуація вже ніколи не повториться. Зрештою, саме знімки, які вона робила з пристрасті, вже нікому не потрібні, бо втратили актуальність. Лише кактуси вічно актуальні, але кактуси не цікавлять її.

Тереза сказала:

— Ви дуже добра людина, та я краще сидітиму вдома. Мені не обов’язково працювати.

Жінка здивувалась:

— І вас задовольнить — сидіти вдома?

Тереза відповіла:

— Це краще, аніж клацати кактуси.

Жінка сказала:

— Навіть коли ви фотографуєте кактуси, це — ваше життя. А коли живете лише заради чоловіка — це не ваше життя.

Тереза розсердилася:

— Моє життя — це мій чоловік, а не кактуси.

Жінка теж відповіла роздратовано:

— Хочете сказати, що ви щасливі?

Тереза ніяк не могла заспокоїтися:

— Звичайно!

— Так може твердити хіба що дуже...

Її думку продовжила Тереза:

— Ви