Читати книгу - "Декамерон"

тіла прив'язане, аніж у людей, і нам не слід зважати на те, що може його порвати? Так ні ж бо, ми помиляємось, ми дуримо себе; які ж ми нерозумні, якщо ми так міркуємо! Як іздумаєш, скільки і яких молодих мужчин і женщин скосила ся нещадна чума, то річ стає цілком очевидною. Щоб же нам по нехоті чи по недбалості своїй та не вскочити в біду, якої при бажанні можна було б так чи сяк уникнути, думка в мене така (не знаю, чи ви на те пристанете), що треба нам, як єсть, відсіль тікати, як то й раніш люди робили і зараз роблять. Сахаймося паче смерті негідних прикладів, ходімо краще жити в загородні маєтності (а в нас їх вистачає), та й будемо собі там розважатись, утішатись і веселитись якомога, не переступаючи, одначе, ні в чім межі доброго розуму. Там чути, як птаство співає, видно, як зеленіють пагори й долини, як поле хвилюється житами, неначе те море; там сила-силенна розмаїтих дерев, там небо ніби одкрите ― хоч і гнівається на нас, та не приховує своєї одвічної краси; любіше ж очам на все це дивитись, аніж на спустошені мури нашого міста. Опріч того, і повітря там свіжіше, і більше всякого припасу, що потрібно в такі часи для життя, і менше всякої напасті. Там, правда, теж помирають селяни, як тут городяни, та не так воно прикро, бо і хат, і людей там рідше. Ізнов же, як подумати, то ми нікого тут не покидаємо, скорше про себе можемо сказати, що ми покинуті, ближні-бо наші, або померши, або од смерті повтікавши, лишили нас напризволяще у такій притузі. Отож ніякої догани нам не буде, як ми вчинимо те, що я раджу; як же ні, то жде нас горе, журба, а може, й смерть. Так зробімо ж от що, коли хочете: позовімо своїх служебок, нехай ідуть за нами з усім, що потрібно, та й будемо бавити час сьогодні тут, а завтра там, розважаючись і втішаючись, як тільки можна під сю знегоду. Се, по-моєму, буде найкраще. І пробуватимемо там поти, поки не побачимо, який кінець пошле сій лиховщині небо (якщо смерть нас не спіткає раніше). Ще ж і те подумайте, що гідно зійти звідсіля подобає нам більше, аніж багатьом іншим жити тут негідно.

Інші дами, вислухавши Пампінею, не тільки охоче пристали на її раду, а й заходилися враз обмірковувати докладно межи собою, що, як і до чого, ніби їм осе тільки встати та й рушати притьмом у дорогу. Та Філомена, панянка вельми розважна, сказала:

— Слухайте, все те, про що говорила Пампінея, дуже добре, але не слід зриватися так знеобачки, як ви отсе збираєтесь. Не забувайте, що всі ми женщини, і навіть наймолодша з-проміж нас повинна знати, як то воно жінкам жити самим своїм умом, як їм поратися без чоловічого нагляду. Ми ж бо хисткі, примхливі, неймовірні, легкодухі й полохливі, тим-то боюся я, коли б наша компанія, не мавши іншого проводу, крім нас-таки самих, та не розпалася передчасно нам же на сором. Треба подбати про се заздалегідь, перше ніж щось розпочинати.

Обізветься тоді Еліза:

— То правда, що чоловік жінці голова; якщо не дасть він ладу, то рідко коли наші справи доходять до скутку. Але звідки ж нам узяти тих мужчин? Усі ж бо ми знаємо, що близькі наші здебільша померли, а де хто лишився живий, ті повіялися з своїми гуртками невідомо куди, тікаючи од того самого лиха, якого й ми бажаємо уникнути, а чужих просити не подоба. Тим-то, як хочемо врятуватися, треба все так улаштувати, щоб, шукаючи втіхи й супокою, не напитати на свою голову біди та сорому.

Отак розмовляли межи собою сі дами, коли се до церкви увійшло троє молодих кавалерів{17} (наймолодшому з них, правда, було не менше як двадцять і п'ять год). Ні тяжке лихоліття, ні втрати друзів і родичів, ані острах за власне життя не погасили та й не остудили в них у грудях полум'я кохання. Одного звали Панфіл, другого Філострат, а третього Діоней{18}; всі троє були гарні на вроду і добрі на звичай. Тепер вони бажали, як найбільшої втіхи під таку лиху годину, побачити своїх дам, і дами ті справді ненароком знайшлися в сьому гурті; деякі інші доводились родичками тим кавалерам. Не вспіли ж юнаки скинути очима на дам, як і ті їх помітили, і Пампінея озвалась посміхаючись:

— Мабуть, сама фортуна сприяє нашим задумам і послала нам сих молодих кавалерів, достойних і поштивих, щоб вони були нашими привідцями та услужниками, якщо ми їх приймемо на се діло.

Тоді Неїфіла, спаленівши вся од сорому (бо один із кавалерів був у неї закоханий), сказала:

— На бога, Пампінеє, подумай, що ти говориш! Я довідне знаю, що про всіх трьох нічогісінько лихого сказати не можна, тільки саме хороше, гадаю, що вони гідні і на багато більші справи, і вважаю, що їхнє товариство було б приємне і почесне не тільки нам, а й кращим та достойнішим за нас. Але ж добре відомо, що вони закохані в декого з нас, і я боюся, щоб не сталося, без їхньої і нашої вини, якої неслави чи поговору, як ми їх візьмемо з собою.

Тут упала в слово Філомена:

— Байдуже про те, аби я сама жила чесно і мала чисте сумління, хай плещуть, хто що хоче, а Бог і правда будуть мені покровом. Якщо вони мають замір із нами йти, то справді, мовляла Пампінея, доля щастить нам у сій дорозі.

Почувши інші панни сії речі, одразу заспокоїлись і згодилися покликати тих кавалерів, розповісти про свій замір і попрохати їх ласкаво товаришити їм у дорозі. Тоді Пампінея встала без дальших балачок і підійшла до юнаків, що стояли й дивилися на дам (а вона та була родичкою одному); веселенько привітавши їх і розказавши про свою справу, вона попросила їх од імені всього гурту, щоб вони не одмовили супроводити їх по-чесному та по-братерському. Ті подумали спочатку, що то все смішки, як же побачили, що Пампінея говорить навсправжки, то сказали, що залюбки на те пристають, і, не гаючи дармо часу, перед тим як розійтися, домовились, як їм виряджатися в дорогу. Загадавши налаштувати як слід усе, що потрібно, і пославши вістку в те місце, куди вони зібралися йти, назавтра рано, себто в