Читати книгу - "Генерал-хорунжий Роман Шухевич: Головний Командир Української Повстанської Армії"

ДОЛЯ РОДИНИ АННИ КОНЮШИК

Гірка доля судилась і родині Конюшиків-Хробаків. Усіх їх арештували і засудили на 25 та 15 років тюрми і заслання. Нюсю-Ганну Конюшик, її маму Марію й сестру Наталку Хробак повезли до Караганди. Миколу Хробака та його сина Данила етапом везли в Сибірську тайгу. У дорозі 78-річний батько, засуджений на 25 років тюрми, помер у Тайшеті, біля Іркутська.

На знімку Нюся Контбшик і Наталка Хробак. Караганда, 1955 р.

На знімку Нюся Контбшик і Наталка Хробак. Караганда, 1955 р.

Послі смерті Сталіна й оголошення амністії уся родина Конюшиків-Хробаків опинилась на волі. Їх реабілітували, але нікому не дозволили вернутись у Галичину до своїх помешкань. Тому вони змушені були поселиться у Донецькій області. Нюся працювала на будівельній фабриці і допомогла братові Данилові збудувати власну хату. Спочатку Данило жив в українському селі Мар’янівці, де й одружився з односельчанкою Ганною. Згодом вони переїхали у Вінницьку область, до м. Ладижина. Наталка ще в Перемишлі закінчила кравецьку школу й була кравчинею, свою працю любила і багато працювала. Але захворіла білокрів’я і рано померла, залишивши двох маленьких діточок: 6-тирічну Іру та 4-річну Олю. Дітьми заопікувалась Нюся, виховала їх, допомогла їм здобути освіту й вийти заміж. Нюся не одружилася, хоч женихів мала багато. Жила скромно і весь час сама. Дуже багато читала, не хворіла. До Львова їздила рідко. З великим болем у серці згадувала давні трагічні події, що трапились у її хаті в с. Білогорщі, й мовчала. У старості доглядали її вихованиці Іра та Оля. Померла вона 18 листопада 1996 р. на 80-му році життя. 21 січня 1994 року помер і її брат по мамі Данило Хробак. Але живе ще у Польщі, в м. Битомім, сестра Ірина Хробак-Коцьолок, дружина сотенного УПА “Крилача”, тепер Погорецька, а у Вінницькій області, в м. Ладижині, живе з дітьми дружина Данила Хробака Ганна.

СТАВКА ПРОВОДУ ОУН

у 1943–1945 роках у селі Бишки

ОБСТАВИНИ ПЕРЕД КІНЦЕМ ВІЙНИ

Національно-визвольна боротьба українського народу на завершальному етапі Другої світової війни знаходилася в зеніті своєї бойової активності. З поразками німецької армії і на західному, і на східному фронті фашистська воєнна доктрина т. зв. “блискавичної війни” (Blitzkrieg) цілковито збанкрутувала. Репресивні дії окупаційної влади у тому часі були хоч іще жорстоко мстиві, але хаотичні, локальні й майже не придатні до боротьби з відділами УПА та збройного підпілля. Німецький терор якоюсь мірою ще й посилював повстанську боротьбу, бо всі ті, кого переслідували окупанти, рятувалися від знищення, поповнюючи ряди УПА та кущові Самооборонні Відділи збройного підпілля ОУН.

Дуже схожі обставини склалися з поверненням на Західну Україну московсько-більшовицьких окупантів. З кінця жовтня 1944 року війна продовжувалася вже поза межами України. До закінчення війни у травні 1945 року й аж до кінця того року радянська влада ще не змогла зібрати необхідних сил для боротьби з повстанським рухом. Ця влада обмежувалась переважно до міських центрів. У селах, зокрема в лісистих районах, майже все громадсько-політичне життя населення було під контролем повстансько-революційних організацій, які вели свою діяльність майже відкрито.

ПЕРША НАРАДА ПРОВОДУ ОУН У 1944 РОЦІ

До липня 1944 року значна частина Галичини й ціле Закарпаття були ще під німецькою окупацією. Лінія фронту тяглася тоді приблизно через такі місцевості: Кобрин — Ковель — Луцьк — Броди — Тернопіль — Коломия — Красноїльськ.

У листопаді 1944 року відбулася перша пленарна нарада Проводу ОУН. Проходила вона в лісовій криївці Провідника ОУН на ЗУЗ Романа Кравчука-“Максима” в околиці села Балуйки Одеського району. На цій нараді було прийнято ряд важливих постанов, що стосувалися нових форм і методів боротьби вже в підсовєцькій дійсності. Дуже докладно проаналізовано політичне становище в світі та в Україні, а також внутрішньоорганізаційні справи, зокрема питання зміни назви організації, створення Народно-Визвольної Революційної Організації (НВРО) та УГВР і поширення діяльності останньої на всі українські землі. Постановлено також вислати за кордон двох членів Проводу ОУН — Дмитра Маївського та Дмитра Грицая — для обміну поглядами з колишніми представниками Проводу ОУН та провідного активу ОУН, які повиходили на волю з німецьких тюрем і концентраційних таборів, і для вироблення одної узгодженої програми діяльності, основаної на Постановах IIIВЗ ОУН, що відбувся у серпні 1943 року. У зв’язку зі своїм планованим відходом за кордон Д. Маївський передав усі справи ідейно-політичної референтури новому референтові Проводу Якову Буслові — “Київському”.

Після нарад я разом із Д. Клячківським від’їхав на Волинь. Тоді в моєму розпорядженні була чота кінноти УПА, очолена командиром “Шумом”, учасником ДУНу Усі були перевдягнені у військові совєцькі однострої, так що часто ми проїжджали селами вдень на очах у більшовиків, інколи навіть попри енкаведистів-облавників. Я залишився на Кремінеччині при Військовому Штабі УПА-Південь, а Д. Клячківський поїхав далі на північ, на Полісся до Штабу УПА-Північ. Провідник ОУН Роман Шухевич, член Бюро Проводу ОУН Д. Маївський, шеф ГВШ УПА Д. Грицай та референт Проводу Я. Бусел відійшли на терени Бережанщини, в околиці сіл Бишки, Потік, Конюхи. Місцем перебування Якова Бусла й очоленої ним ідейно-політичної референтури стало село Бишки. Тут також часто бували члени Проводу ОУН, тому можна назвати село Бишки Ставкою (місцем постою) Проводу ОУН.

ЧОМУ САМЕ БИШКИ СТАЛИ ТАКИМ ЦЕНТРОМ?

Село Бишки розташоване на берегах річки Ценівки та її притоки Корсівки у віддалі 12 км на північний схід від повітового міста Бережани. На північ від нього велике село Конюхи, на сході — села Ценів і Вибудів, а в південному напрямку — села Потік, Куропатники, Баранівка, Шибалин. На захід від села суцільне пасмо лісу від Конюхи аж до Баранівки, а за лісом — села Урмань, Дрищів (тепер — Надрічне), Гановичі та Жуків, розкидані понад річкою Золота Липа.

Географічно це межовий пояс, що відділяє східне, степове Поділля від західного, вже лісистого Опілля. Така географічна структура цієї території сильно сприяла повстанській боротьбі; до того ж через комплекс цих сіл пролягав кордон областей — Тернопільської і Львівської, тому адміністративний та поліційний контроль там завжди був послаблений. Села Бишки й Потік майже зливалися і творили одну церковну парафію. З цього осередку зручний