Читати книгу - "Повiя"

- Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! - хвалилася вона Горпинi. - Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? - щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

- Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш - вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:

- Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода - перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю - чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

- Я знаю, хто забiгав, - умiшалася Горпина.

- Нi, не знаєш.

- Так скажи хто? - спиталася Христя.

- Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

- Як же його ходити? - виправлялася Христя. - I грiх, i мати не пускають.

- Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

- Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть - пiшла до Христi. Приходимо до Христi - аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

- Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала Химка.

- Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.

- Чи ще багато наших немає? - спитала, обдивляючись гурт, Горпина. - Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!

- Давайте! давайте! - пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.

- Благословiть колядувати! - гукнула.

- Колядуйте! - вiдказала Вовчиха.

Дiвчата стали в коло; однi питали: "Якої?", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усiма голосами пiдхопили:

Славен єси,

Он, славен еси!

Наш милий боже,

На небеси!

I знову вигук, i знову "славен"… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.

- Оце насилу вирвалися! - виправлялася Ївга. - Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!

- А Тимофiя б то i не бачила? - спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.

- Хай вiн тобi на шиї повiситься! - сердито одказала Ївга.

- Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.

- От ще погризуться… А - грiх! - умiшалася Вовчиха. - Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! - I стара захитала сивою головою.

- Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? - не вгамовується Ївга.

- Ївго! годi! - умiшалося декiлька дiвчат.

- Годi вам змагатися; пора збиратись! - пiдказали другi.

- Пора, пора… Прощавайте, мамо.

- З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.

- До вас! до вас! - I цiлим гуртом повалили з хати.

Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: "Благословiть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi - то свято.

Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло другої.

- Про кого то мати натякала? - спитала Христя.

- Про кого? Зиiсио, про Федора! - одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убивається за мною? - думала вона. - Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… 6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.

- Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт.

- Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.

- Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.

- Чому?

- Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? - цвiркнула Ївга.

- Ось пiди, пiди!.. Чи й сама