Читати книгу - "Місто карликів"

— Мабуть, мені час додому… — зітхання не жалю, не потреби співпереживання вирвалося з грудей старої жінки — аж тепер стало видно, наскільки старої.

— Додому? Але ж лікування…

— Не в лікуванні справа, Адочко, видно, цього разу мій час таки закінчився.

Вона знов усміхнулася. І щось змінилося в обличчі… Ні, не шкіра, жодна зайва зморшка не перекреслила високого чола, ні, не колір волосся — густого, чорного із зовсім непомітною сивиною, ні — нічого не змінилося, і все-таки щось зникло.

— Я проситиму вас, Адо Адамівно, можливо, про щось дивне. Але не відмовляйтеся одразу, подумайте, — хвора зачекала трохи, наче, щоб сформулювати думку, а може, щоб зібратися на силі. — Ви знаєте, у мене нікого немає. Коли я… — вона не знайшла в собі сили сказати «умру», обійшла це слово іншим — «піду»: — Коли я піду, нікому буде залишити мій будинок і все, що в ньому… Але я не можу передати це будь-кому. Є певні вимоги…

В Ади тихо пішла обертом голова. Передати… Будинок і все, що в ньому… Ні, мабуть, їй це сниться… Такого не буває… Будинок і все, що…

— Не відповідайте одразу. Зараз не треба. Я все розповім там, удома… Хочу, щоб ви знали наперед — все не так приємно, як може здаватися. Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати. Завтра я піду додому. А післязавтра ви прийдете до мене. Одна. І нічого не кажіть ні матері, ні дочці. Де неодмінна умова. Потім розповісте, коли приймете рішення. Це буде нелегке рішення і нелегка робота, хочу, щоб ви знали заздалегідь. Зараз ніхто не повинен впливати на ваш вибір, ніхто. А це вам. На знак подяки за лікування. I як…

Хворій забракло повітря, вона вдихнула кілька разів, зачекала, коли перестане стукати так безладно серце.

— Це — вам.

Вона зібралася на силі, зняла коштовний перстень із червоним каменем і одягла його на безіменний палець правої руки Ади. Перстень, що здавався величезним, виявився саме потрібного розміру, одягнувся легко і виглядав так, наче вона носила його багато років.

Про ціну годі й здогадуватися! Масивне золото старовинної роботи, рубін неймовірної для натурального каменя величини… Справді, подарунок царський…

— То завтра я піду додому, гаразд?

— Аріадно Адамівно, може, трішки пізніше? Завтра ми чекаємо професора з Києва, він відомий кардіолог, хірург, може порекомендує щось для вас?

— Люба моя, мені вже не допоможе ні хірург, ні професор…

— Але я записала вас… Буде незручно…

— Гаразд, я зачекаю…

Чомусь рука без персня здавалася беззахисною і старечою… Вона має рацію, ця дивна жінка, її час на цьому світі лімітовано…

Належало б думати про завтрашній візит київського гостя. Подейкували, що його запрошують до них головним лікарем кардіологічного центру. Це, звичайно, важливо, без доброго керівника пуття не буде, іншим разом Аді вистачило б цієї теми для обговорення з подругами на літр кави, але перстень на пальці, але щойно почуте — «... будинок і все, що в ньому…» — налаштовувало на зовсім інше. Відділення, центр, головний лікар — все це якось віддалялося, ставало не таким важливим. Зараз важливо інше — чи вдасться укоськати стару. Вона сказала своє слово. Будинок і все, що в ньому… Це неодмінно дістанеться їй, Аді! Чого б не коштувало. Чим би не довелося заплатити!

Як там вона сказала — «коли щось дають, чогось і вимагають, і ніколи не знаєш — чого більше». Якось так… Ніколи не знаєш, чого більше? А чого від неї можуть вимагати? Та не життя ж! А може, життя? Може, вона не вийде із цього дивного будинку?

Дурниці! Сучасна жінка, а думає про якісь неможливі в цивілізованій країні речі. Звісно, ніхто просто так нічого не дає. Скільки старих людей домовляються з молодими про те, щоб доглянути до… з умовою успадкування житла.

Тут не цей випадок. Не догляду, не матеріальної допомоги потребує Аріадна Адамівна, чогось іншого. Завтра розповість…

Адамівна. Так дивно! Вона теж Адамівна! Мабуть, їх таких дві на все місто, у кого батько називався Адамом. Нічого дивного, звичайне польське ім’я, тут, неподалік від польського кордону, такі імена не рідкість, дивно інше — історія цього імені. Батько Ади називався звичайно і просто — Петром. Але мама чомусь категорично наполягала на тому, щоб він ще до весілля змінив ім’я і став Адамом. Чому Адамом — зрозуміло. Адину маму звали Євою.

— Вам би, дорогі батьки, не дочку і сина, а двох синів народити — Каїна та Авеля, — сміялася колись Ада.

А мати не сміялася, напрочуд серйозно сприймала все, пов’язане з їхніми іменами.

От розповісти б про все почуте сьогодні мамі! Чому пані Аріадна забороняє?

Мама зрозуміла б. І підтримала.

Будинок, і все, що…

Таким аргументом розбивають який завгодно опір. А опиратися в їхній родині нікому. Голова сім’ї — Ада. Мама і донечка Аліна — лише слухняні і вдячні виконавці її волі. Мама з дитинства молилася на Адочку — найвродливішу, найрозумнішу, найкращу, А тепер вони удвох моляться на Аліночку — найвродливішу, найрозумнішу…

Біда в тім, що після батькової смерті довелося їхню велику гарну квартиру в центрі міста розміняти на дві —