Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Я в шкільні роки довго займалась танцями, потім надавала перевагу бігу та спортзалу. Завдяки цьому мала таке ж підтягнуте і гарне тіло, як і дарвенхардка. Та, вочевидь, її справжня сила не залежить від м’язів. Мені треба було б довго вчитись просто натягувати тятиву такого потужного лука, не те щоб стріляти.

Хоча, якщо подумати, то і мої сили не залежать від того, наскільки м’язистими виглядають руки.

— Ви давно помінялися? — спитала я пошепки, сідаючи до вогню поруч із Тиграном. Світанок ще був далеко, а першою ввечері на чати стала Ханна.

— Десь із годину тому, — відповів юнак, акуратно докладаючи до багаття кілька гілок. — Ханна не виглядала втомленою, але, гадаю, дарвенхардцям теж треба іноді відпочивати. Хоча дивлячись на те, яке її обличчя спокійне і як нерухомо вона лежить, я б не гарантував, що ці люди в чорних плащах не слухають навіть уночі.

Ми знайшли нічний притулок в неглибокому яру, порослому рідкими ялицями, і цей прихисток убезпечив нас від можливості бути поміченими на просторах краю.

Я мимоволі всміхнулась і моргнула, викликаючи інший погляд. Сяйво пітьми довкола Ханни трохи притихло і крізь нього проникали спокійні та приємні ніжно-сірі барви. Дівчина спала, хоча й сторожко.

— Можеш не хвилюватись, вона спить, — мовила я і поглянула на Тиграна.

Проміння емоцій, що оточувало його, в мить зустрічі наших поглядів спалахнуло яскравіше. Весняним зеленим і ще якось так... полум’яно.

Він хвилюється, коли я на нього дивлюсь?

Заморгала, перепиняючи такі переглядини. Не можна так чинити з друзями. Тигран же не бачить моїх почуттів та не відчуває думок, отже і мені не слід.

Але попри все я раптом відчула, як трохи почервоніла. Його хвилювання, хай помічене мимоволі, передалось на мить і мені.

— Чого зарум’янилась? — спитав Тигран хитро. Коли не дивився на вогонь, в очах впізнавався знайомий полиск, який буває в котів у пітьмі. Шукач знову використав зілля, аби на час мандрівки бачити вночі.

— Від вогню, звісно, — мовила, кутаючись в хутро свого плаща. — Твої очі знову мерехтять. Наскільки я пам’ятаю, часом потрібно використовувати зілля-протидію, аби очі не перенапружувались. Як довго твої не потребуватимуть перепочинку?

— Від кількох тижнів до двох-трьох місяців, — стенув плечима Тигран. — Коли почнуть пекти і боліти — значить, настав час. Я давно такого не відчував, тому не можу сказати напевне. Але маю з собою всі необхідні зілля, тому непокоїтись нема чого. А ти не помічала, що дарвенхардці теж мають сяйливі очі? Вони також бачать у темряві. Треба буде вивідати при нагоді, однакові наші методи чи ні.

— Ох, розвіднику, — похитала я головою, не стримуючи посмішку.

Якусь мить ми мовчали.

— Як звуть чоловіка з твого світу, який схожий на Всевлада? — спитав раптом Тигран.

— Артур.

— Ти сумуєш за ним?

— Так, — мовила я, а тоді поглянула на хлопця уважно. — І ні. Я не знаю. Ми певний час жили разом, але чи були ми цілковито щасливі — я не знаю. В мене таке враження, що я зробила багато помилок в ті місяці.

— А хіба бувають цілковито щасливі люди? — спитав Тигран з легкою усмішкою. Але по очах я бачила, що йому не весело.

— Ні. Та коли ми були разом, я увесь час думала про іншого. Про Тараса. І наче бігла постійно — не лише тоді, а й раніше. Артур насправді виявився кращим, ніж я думала. Чи ніж уявляла його собі... Завжди не знала, чого хочу. І, здається, забігла далі, ніж можна було уявити. Аж сюди.

— Повернутись хочеш?

— Це неможливо. Але я справді хочу повернути Тараса додому, йому тут не місце.

Тигран ледь спохмурнів.

— Чому це неможливо і для тебе?

Якийсь час я вагалась, чи розповідати. А тоді вирішила — годі все тримати в собі. З Тиграном можна бути відвертою.

— Я пообіцяла Жданові, що залишусь із вами. Своїми вчинками я наражаю всіх у Павутинні на небезпеку. Тепер я не можу піти — коли дарвенхардці, що знають про вас, вільні.

Очі Тиграна недобре зблиснули, а руки, що до того спокійно лежали на колінах, стиснулись в кулаки. Я накрила їх своєю рукою.

— Не злися. Він не змушував мене, це було радше прохання.

— Ждан уміє не примушувати, але отримувати бажане.

— І я також, — сказала я вже менш примирливо. — У мене реально болить голова від вашої ситуації, про яку я не знаю геть нічого. Колись захочеш — розповіси, а як ні — то й грець із цим. Але за цих обставин я його чудово розумію. І знаю, що й ти також.

—