Читати книгу - "Вогонь до вогню"

— Що ти нас лякаєш? — нагороїжився зарослий по самі очі бродник. — Ми і без тебе лякані. Ти краще скажи, що робити з он тим, хто біля старшини стоїть. Тут людська кров пролилася, а тобі худоби жаль!

— Знайшов, кого питати, — пирхнув сусіда зарослого. — Ніби не відаєш, що цей Дмитро в берендеєвій світлиці вилежується, немов якийсь пан. То й питати нічого, зразу видно: два чоботи — пара.

Берендей посміхнувся:

— Гадаєш, образив? Якраз навпаки. Вважаю за велику честь, що… — Берендей на мить затнувся, — що Дмитро зупинився саме в мене. А з ним мені й сотня таких, як ти, не страшна.

— Це ми ще подивимося, — погрозливо пробурчав зарослий, але так, щоб Берендей не почув. А той продовжував:

— Тепер щодо Гирича і Рибки з Сазоненком. Мабуть, всім відомо, з чого все почалося. Так що Дмитро вчинив правильно. Самі знаєте, що той, хто сіє вітер, пожинає бурю.

На возах закивали на знак згоди. Натовп бродників заворушився і глухо загудів. А Берендей вів далі:

— Я ось ще про що подумав. Не відаю, чи потрібна нам така старшина, але коли так заведено здавна, то хай собі і далі чубиться між собою. А от кого в нас нема — то це справжнього отамана. Про покійників погане говорити не годиться, то буду говорити про живих. А думка моя така: треба просити на отамана Дмитра!

Над галявиною здійнялося несамовите ревисько.

— Дмитра! — розмахували брилями ті, хто приїхав на возах. — Дмитра-а!

Дмитра! — підтримівало їх сотні зо три бродників.

Проте у відповідь лунало не менш гучне:

— Не бути-и! Барила отаманом!

— Смерть злодюзі-і! Бачили таких котів у мішку!

— Барила!

— Дмитра! — горланив Сашко і підстибував на сіні, яким Берендей притрусив численні торбинки, діжечки та клуночки, що привіз для пригощання бродників. — Дядька Дмитра!

Зненацька його нога провалилася в якусь заглибину. Сашко впав набік і тут же кров захолола йому в жилах: над возом з’явилася чиясь кістлява рука і посунула прямо до його очей. Сашко дивився на неї, як жабеня на вужа, і не мав сил поворухнутися. А рука мацнула ліворуч, праворуч, а потім пірнула в сіно. І, мабуть, щось там намацала, бо смикнула раз, другий, і з-під сіна виповз ріжечок чималого клунка. Сашко, отямившсь, щосили вдарив по руці пужалном і заволав:

— Дядьку Пилипе, сюди!

Рука миттю щезла, а через деякий час замість неї з’явилася розкошлана голова якогось незнайомця.

— Чого це ти, хлопче, розкричався? — запитав він. Тоді повів очима по возу, і на його обличчі відбився щирий подив. — Ти диви! Як же це я тут опинився? Я, хлопче, з товариством трохи того… і вирішив поспати під кумовим возом. А воно бач, куди мене занесло…

Бурмочучи щось сам до себе, незнайомець подався до натовпу. Сашко дивився йому вслід і не знав, що й подумати: може, це справді чесна людина, що переплутала вози, а може, і крадій.

Тим часом ревисько почало стихати. Біля старшини з’явився опасистий чоловік з темними запалими очима. Його знали майже всі — то був не тільки колишній бродник, а й переяславський підстароста Губа. Губу байрачні люди недолюблювали: не одному з них довелося скуштувати канчука, коли надто придивлявся до переяславської гуски чи вівці.

— А цей чого прийшов сюди? — почулися незадоволені вигуки. — Він же з того боку і нічого йому тут робити.

— Не можете забути старе? — засміявся Губа. — Так, я з того боку Дніпра, але хіба не ваші люди селяться межи нас? Хіба не ми даємо їм прихисток, коли вам тут стає затісно? — Губа докірливо похитав головою. — А ваші люди що за це роблять? Правий Пилип: через вас боїмося череду в степ виганяти, через вас жінки бояться виходити на леваду, а скоро і з дітьми, мабуть, таке ж буде. Тому й питаю вас: допоки це триватиме, допоки не буде порядку? Невже ви хочете дочекатися, доки в наших людей урветься терпець…

— А при чому тут ми? — гукнув хтось з байрачних бродників. — І нічого нам порядком в очі тицяти. Спочатку сам наведи його в себе.

— І наводимо, — запевнив його Губа. — Учора ввечері переяславці забили дрючками до смерті двох крадіїв, котрі займали худобу.

Натовп принишк.

— Ого! — сказав хтось. — А кого саме?

— А їх і не питали. Може, з ваших, а може, хтось здалеку прийшов.

— А не боїтесь, що за такі речі до вас у гості завітає сотня наших хлопців?

— Що ж, зустрінемо їх, як годиться. Назустріч їм дві сотні наших вийде. Але головне не в тому, хто кого, а в тому, що пролилася кров. І ще може пролитися. А шкода — ми з вами однієї віри, одного кореня. Тому й звертаюся до вас: братове, не чіпайте наших статків! А коли в кого руки чешуться, то нехай виявляє себе, як кожен чесний бродник, у татарському степу, а не серед сусідів-поселян. А про Дмитра, якого ви судите, я ось що скажу: хоч він у наших краях і нова людина, проте вже довів, що може і порядок навести, і татарським бродникам дати відкоша. А це якраз те, що вимагається від справжнього отамана.