Читати книгу - "Вирій загублених душ"

— А як там ситуація з нелегалами в Кале?

Філіп на мить перестав жувати. Він на льоту ловив думку друга. Але підтримати його цього разу не міг. На жаль, Рекар ставав на слизьку стежку. Говорити про іммігрантів, які незаконно перетнули кордон, ще й збираються зробити це вдруге, в урядових колах могли тільки погано. Проте хто як не Лагранж знав, що його друг обожнював ризиковані ситуації і зневажав усталену думку.

Ален завівся не на жарт. Чому б не організувати збір медикаментів на користь тих знедолених, через яких країною поширювалися різні соціальні хвороби? Це було б оригінально і нетривіально. Принаймні такий захід не пройде поза увагою преси і громадських організацій, які занепокоєні поширенням ВІЛ-інфекції, наркоманії.

Тим часом тарілки перед приятелями спорожніли. Офіціант приніс наступну страву — підсмажене в духовці, але рожеве всередині м’ясо з гарніром із варених стручків квасолі, моркви і дрібних печериць. У келихах знову заграв оксамитовий абсент.

— Я тобі раджу не чіпати цього мурашника. Ти тільки викличеш вогонь на себе. Першим повстане проти тебе міністерство внутрішніх справ, — зауважив Філіп, втираючись серветкою. — Там і без того ледве встигають видавати іноземцям дозвіл на проживання. Що ж поробиш, коли майже половина з них — темношкірі? Та й прем’єр не буде в захваті від твого благодійного заходу. Це зайвий розголос неприємної інформації. Краще б Франція постачала сусідам свої товари, аніж отих хворих нелегалів.

— Усе це слушні речі, — відповів Рекар, якого зачепили слова приятеля. — Я чув, що днями міністр внутрішніх справ наробив галасу своєю заявою. Він сказав, що коли французів арабського походження стає надто багато, то це є «проблемою». Але чи багато важить сьогодні думка міністра чи навіть прем’єра? За часів П’ятої республіки право прийняття рішення перейшло від глави уряду до президента. Навіть остаточне затвердження порядку денного Ради міністрів стало компетенцією господаря Єлисейського палацу.

— Авжеж! Саме це і було основною метою створення Союзу за президентську більшість. Його слід було б назвати Союзом проти «співжиття» перших осіб держави. Усім уже набридли чвари, що виникають між ними тоді, коли вони належать до різних політичних таборів, — примирливо сказав Лагранж, який добряче сп’янів і зовсім не збирався дискутувати.

Він простягнув Алену руку на знак примирення.

— Гаразд, не гнівайся, любий друже. Роби, що хочеш. Але будь обачним. До речі, наступного тижня президент збирає у палаці Матіньйон керівників провідних банків, аби ті дали пояснення з приводу преміальних.

— Дякую за попередження, Філіпе, але мені це нічим не загрожує: у моєму банку преміальних давно не було.

Після розмови з Лагранжем Рекар став ще сумнішим, ніж зазвичай. Він пішки пройшовся вулицями вечірнього Парижа. При цьому чоловік поборов бажання зазирнути у бідний район, де колись мешкали його дід і бабуся, які на початку минулого століття приїхали до французької столиці з колишньої Російської імперії. Ніхто не знав про єврейське коріння Рекара. Мігрантська лихоманка давно випарувалася з поведінки нащадків уманських шорників, але в крові ще вирувала туга за рідним краєм. Ален щороку потай від колег приєднувався до паломників-хасидів, які їздили на Черкащину святкувати юдейський Новий рік — Рош-га-Шан — на могилі Раби Нахмана.

У Сен-Дізьє ярмаркували. Уже два тижні як перед собором у центрі міста розлігся різдвяний базар. Мадам Фужерон щосили придушувала в собі бажання щось придбати з-поміж численних декоративних мініатюр, виставлених у святкових крамничках. Вона вешталася торговими рядами, аж допоки не починала паморочитися голова від запашного духу кориці, гарячого вина і солодкого печива, яким тутешні мешканці зазвичай прикрашали новорічну ялинку.

— Бонжур, мадам! — власник крамнички помітив, що жінка аж занадто пильно вдивляється у вироби тутешніх ремісників. — До вашої уваги різдвяні ковчеги, декоративні свічки, лялька Маріанна — символ Франції. Усе виготовлене в єдиному примірнику. Ні в кого такого не буде, крім вас. Тут ви не побачите китайські плюшеві іграшки і дешеву біжутерію. Добре, що цього року наша мерія заборонила виставляти на продаж речі, які не мають жодного стосунку до французького Різдва.

Аня мовчки стріпонула головою і пішла геть, нічого не придбавши. Уже невдовзі вона постукала залізним кільцем, що висіло на вхідних дверях найближчого ломбарду. Її впустили всередину. На прилавок перед оцінювачем жінка поклала золоту каблучку з рубіном. Мадам Фужерон вийшла, отримавши досить незначну суму. Але й того було досить для радощів. Принаймні вистачить на святковий стіл. У Едмона, як завжди, своїх грошей не було. А у його близнюків наближався день народження. Чому б не порадувати дітей?

Жінка того дня могла дозволити собі купити тільки їжу, і то зовсім небагато. Шматок телятини, кільце ковбаски, трохи сируйдещо на десерт. Усе з’їдять за раз, і доведеться щось метикувати на завтрашній обід. Задля годиться Аня знову пройшлася повз крамнички з місцевими сувенірами. У вічі впав віночок, що прикрашав ятку, немов емблема. Жінка задивилася на нього, і вперше за останні дні в неї виникло бажання посміхнутися.

— Невже це омела? — запитала вона.

— Мадам, я не розумію, що таке о-ме-ла, — відповів продавець. — У нас цю рослину називають «травою розп’яття». Вінок чи гілку чіпляють над дверима для вигнання злих духів.

Аня повернулася додому із незвичним сувеніром, побоюючись, що її осудять за марнотратство.

Чоловік задоволено подивився на харчі і пропустив повз увагу сувенір. Хлопчаки трохи погралися з віночком, а потім Даніель закинув його за шафу зі словами:

— Дурна принада, селюкам забавка.

Вечеря пройшла у цілковитій тиші. Фужерон подарував близнюкам щойно куплений абонемент до тренажерного залу, і хлопці вмить ушились. Сам господар подивився на Аню своїм особливим поглядом, за яким крилося відоме бажання, що зазвичай мало продовження у спальні. Але жінці хотілося ще трохи поговорити про іменинників.

— Скажи, хто з твоїх хлопців здібніший до навчання? Хто заводій? Як добре, що їх двоє! Яке це диво — близнюки!

— Даніель заводій, ти ж знаєш, — стисло відповів Едмон, пригортаючи до себе свою хазяєчку.

— А у мене всім заправляє Анжела. Вона народилася на кілька хвилин раніше за Каміллу. Та, друга, млява, важкувата на підйом. Ти побачиш це, коли я привезу дівчаток сюди наступного року.

— Звичайно, — сказав чоловік і ніжно вкусив свою даму за мочку вуха.

Вона притисла до своїх вуст палець: «Тсс!»- і зникла на кухні.

Повернулася жінка з двома келихами глінтвейну на таці.

— Ти дивовижна! — вигукнув чоловік, відчуваючи, як келих поступово нагрівається від вина.

— Подумаєш, сюрприз — сухе червоне з гвоздикою!

Едмон обійняв дружину за тонку талію і так вправно роздягнув її, що в одну мить вона опинилася