Читати книгу - "Останнє бажання"

Ось чому навчали нас учителі. Якщо говорили від щирого серця.

Чому зустріч із Марією Каламатною була ключовою подією життя Івана Івака? Почати з того, що саме після зустрічі з сивою доглянутою пані з діаспори в радянського письменника Івана Івака виникла ідея написати правдиві спогади. Хоча напевне, в будівлі Маріїного життя таких жахливих приміщень, як в Івановій, гадаю, не було.

Марія вчила мене не лише сміливості. Вона позбавила мене невинності у значно ширшому сенсі. Війна позбавляє невинності всіх, навіть черниць, які прийняли постриг. Завдяки Марії Іван довідався суттєво більше, ніж просто підліток на війні.

Так, я уникаю слова «кохання», згадуючи Івана й Марію. То було не кохання. То було щось інше. Але щось дуже сильне. То була велика ініціація. По кількох роках Іван одружився з Любою, і в них був щасливий шлюб. Але, коли в них із Любою виникали якісь неузгодженості, хоч би як дико це звучало, мала хуліганка Маша Каламатна приходила до їхньої спальні й допомагала їм налагодити те, що чомусь розладналося. Це траплялось якось неусвідомлено.

Деякі риси Маші я несподівано впізнавав у свого сина Валерія. Він з дому не тікав, але ще дитиною був психологічно сильнішим за свого батька. Та й зовні мій син незбагненним чином схожий на неї, на мою незабутню першу дівчину. Невже то правда, що ми, і чоловіки, і жінки, міняємося на генетичному рівні від статевих контактів, набуваючи якості своїх партнерів, і діти можуть бути схожі не на батьків, а на попередніх коханців когось із них? Якщо це й правда, то якась дуже химерна й викривлена.

А що є справжньою правдою, то це те, що саме Марія навчила Івана не робити жінці непотрібних дітей. І в Люби їх ніколи не було. Їхній первісток Валерій з'явився на світ не в гуртожитку, де Іваки жили два роки після одруження, а коли вони отримали власну кімнату. І Ірочка народилася саме тоді, коли її запланували. Нічого такого, від чого страждало багато жінок у нашій країні, в моєї Люби не було. То чому ж вона зовсім молодою померла від жіночої хвороби, тяжко прохворівши кілька років, переживши кілька операцій?..

Валерій відірвався від батькового зошита, перші сторінки якого можна сказати, проковтнув. Ніколи він не читав батькових творів із такою увагою. Він ставився до батькових текстів із неприхованим презирством. Іще оповідання в нього траплялись непогані, але його романи… Іноді син відкривав книги Івана Івака, щоб одразу закрити, прочитавши якийсь геніальний абзац, на зразок «Комсомольцеві не могла подобатися ця фальшива красуня в іноземних чоловічих штанах. Треба буде обговорити її на комсомольських зборах!» То була апотеоза батькового літературного стилю. Саме такою писаниною він заробляв на контрабандні джинси для своїх діточок та на іноземні костюми для своєї коханої дружини. Що ж змушує сина зараз читати батькове «Останнє бажання» аж так уважно? І чому він так назвав свій роман? Поки це не зрозуміло. Можливо, останнє бажання письменника Івана Івака полягало в тому, щоб його син усе-таки прочитав його останній роман. Тож я виконую твоє останнє бажання, тату.

Валерієві було трохи не по собі, коли читав про такі інтимні речі з життя своїх батьків. У добрих книжках подібні сторінки читаються добре. Але одне діло читати щось таке про узагальнених людей, а інше — про людей, яких знав особисто, ба більше — тих, які дали тобі життя. Зрозуміло, вони кохалися, але щоб у тому ще й брала участь третя особа. Хоча, звичайно, в павутинні інтиму все буває. Добре, що він не письменник і ніколи не писатиме для свого сина про всю їхню з Мариною каламуть.

На одній із конференцій, у яких Валерій Івак періодично брав участь, йому трапилася професорка з Вінніпега, імені якої не запам’ятав, цілком можливо, то була Mrs Chymala. Вона видалася йому потворою, просто фіолетовою мавпою. Приперлася на конференцію, де була його доповідь, після якої підняла руку, ніби хотіла поставити посутнє питання, а сама спитала про батька.

— О, то є дуж-же сумно, що він уже є небіжчик!

Ні, тату, якщо я такий, який я є, то це не через твою Машу Каламатну, а втім, ти й не дуже наполягаєш на своїй теорії. Скорше, то прибиральниця Ірина Василівна, яка була мені за бабусю. Цікаво, чи ти згадаєш про неї у своїй книзі, подумав Іван і заходився читати далі.

Ще одна людина, яку можна вважати ключовою в житті Івана Івака, був уже не раз згаданий учитель Михайло Михайлович. Певне, то була найсвітліша постать довоєнного періоду його життя. Іван вчився у школі кепсько. А як міг учитися хлопець, чиї батьки не переймалися тим, як він учиться? Люба багато часу витрачала на Валерика, особливо в молодших класах. Сиділа з ним вечорами, начитувала йому диктанти, змушувала читати вголос і переписувати сторінки в зошитах. Ще й соромила його: пишеш, як курка лапою! У твого батька такий гарний почерк! А з ним ніхто домашніх завдань не робив!

З Іваном справді ніхто не робив домашніх завдань. І він сам не робив їх так само. У їхньому домі в яру навіть не було столу, на який він міг би покласти зошит чи книгу. Але дивним чином Іван мав заслужене «добре», а іноді й «відмінно» з української мови й літератури, що їх читав Михмих. До війни цей шкільний предмет називався «рідною мовою». Іван іще тоді думав, хоча думав він мало: а яка ж у нього рідна мова? Батьки для свого спілкування використовували кілька десятків слів як з української, так і з російської мови, з яких не вміли побудувати речення як окрему закінчену думку, виражену