Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Там, де ми живемо. Буковинські оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

246
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання" автора Маріанна Борисівна Гончарова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:
Особисто їй. А якщо не заплатиш, то не діятиме…

Вмовити чоловіка виявилося дуже легко. Відпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машині з новим кузовом.

Зупинились вони на ніч, де цілителька звеліла. Гутта увечері пошепотілася з господинею. Та поставилася з розумінням, позаяк її хати чоловіки взагалі не трималися, і провела вранці Гутту з Михайлом до водоспаду із щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гутті, але мужньо діяла вона за сценарієм, цілителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну і він за нею, рятувати.

Ризик, певна річ, був страшний. Для кого? Для Михайла, звісно. Гутта в тому водоспаді, немов кит на мілкій воді. Що його «Грінпіс» рятував. А Михайлові важко. Бо кількості витісненої Гуттиним тілом води якраз вистачило би, щоб Михайла втопити. Тричі вигулькував він із потоку, та до Гутти так і не доплив. Мало не загинув, бідака. Але Гутта, мужня, сильна, велика і красива Гутта, розтинаючи колінами течію підступної гірської річки, дісталася до нього, намацала ногою і витягла зомлілого на берег. Ось так.

А наступного року не поїхала Гутта з чоловіком у Карпати. А навіщо? Михайлик тепер довіку перед нею в боргу – Гутта його з водоспаду витягла. Хоч і не Ніагара, але чимало чоловіків, подейкують, у тому водоспаді втопилося. Тому й зветься він у народі «Чоловічі сльози».

Лівий автобус

Якось ми з чоловіком були в Умані (ми там у знаменитому парку гуляли) і спізнилися на зворотний потяг. Трапилося це з моєї вини, тому що я завжди все плутаю. Ну і пішли ми шукати, чим би поїхати додому.

Чоловік мій крокував рішуче, а я трюхикала позаду і скавуліла, що я винна, я винна. І що я більше ніколи не буду. Хоча відразу скажу: слова свого не дотримала.

На Уманському автобусному вокзалі оголошення висіло, що у зв’язку з наказом від такого-то числа і з метою боротьби проти чогось або за щось усі нічні автобусні рейси скасовуються. Ось таке жахіття. Але чоловік мій кмітливий Аркадій Кузьмич вигукнув, що рейси, може, і скасовуються, та люди все одно якось їдуть. І повів мене до мікроавтобуса з вигадливим написом німецькою «Кнурен ден маген?». Далі було стерто. «Кнурен ден маген» означає «бурчання в животі». «Кнурен ден маген?» – грайливо запитував автобус. І то був знак. Я дуже вірю в знаки. І бачу їх на кожному кроці. І тут я зрозуміла, що і далі все піде цікаво.

Лицар нічних доріг водій мінівена Михайло здер з нас, на думку мого чоловіка, посвяченого Аркадія Кузьмича, по п’ять номіналів за квиток. І поки до нашого лівого транспорту підтягувався народ, я підсіла в кабіну до Михайла з’ясувати для себе, чому такі інтимні подробиці людського здоров’я, як бурчання в животі, виписані яскраво-помаранчевою фарбою для загального огляду.

Виявилося, що мінівен, котрий служив раніше в якомусь медичному закладі, Михайло пригнав із Німеччини, але в Німеччину автомобіль також було перегнано – чи то з Бельгії, чи то з Голландії. Я сплеснула радісно в долоні й негайно охрестила наш лівий транспорт Летючим Голландцем.

Михайло дуже нервував, озирався, смикався, вдивлявся у темряву. Ще б пак. Його б зараз міг пов’язати хто завгодно – хоч податкова, хоч карний розшук, хоч дорожня міліція, а хоч і бандити. І мимохіть зізнався він, що коли нервує, то, трапляється, починає гучно співати, щоб заспокоїтись. Я ледь не кинулась йому в обійми – адже сама я співаю, навіть коли не нервую. Але спинило мене те, що Михайло сказав, понизивши голос, що коли боїться, то марить матом. Стримано, проте багаторівнево.

– А тут священик сів, – з прикрістю додав він до своїх зізнань.

Я озирнулася на священика, котрий через свою присутність позбавив Михайла свободи слова, і прошепотіла водієві: мовляв, давай, матюкайся зараз, батюшка задрімав.

– А матушка? – по-шпигунськи поцікавився Михайло, не повертаючи голови.

Я знову озирнулась. Батюшка, рум’яний та круглий, як булка з родзинками, великою копицею з’їхав зі спинки і спав, а матушка, виснажена, суха, долонькою відганяла від обличчя батюшки останнього осіннього комара, котрий ширяв над апетитним носом. До речі, цей комар потім усю дорогу нами харчувався. І ніхто його спіймати так і не зміг.

У мікроавтобус сіла пишна красуня в блискучій кофті, з численними торбинками та вузликами і мініатюрним хлопчиком років трьох. Вони були такі несхожі, мати й син, що подумалось: це саме той випадок, про який писав Михайло Свєтлов, що за відсутності королів маленьких принців народжує простий народ. Таким він був ніжним, тепличним і гарним, цей хлопчик Іллюша, тендітний, мов стеблинка. І така промениста була в нього посмішка, така чиста і довірлива, що я просто розтанула від блаженства і подякувала долі за те, що завжди все плутаю. Бо спізнитися на потяг варто було б лише заради осяйного личка цього янгола.

Щойно автобус рушив, Іллюша затишно згорнувся в обіймах своєї великої мами і засопів безтурботно та солодко, як ведмежа в барлозі. Мати Ведмедиця нависла над ним велетенськими плечима і створила для Іллюші теплий дах.

Ще в автобусі з нами додому поїхали хлопець і дівчина – солодка парочка, ймовірно студенти, зодягнуті в джинсу, шкіру та метал, дві жваві молодиці з торбами та дядько з кримінальним виглядом.

Я так втомилася за день, так перенаситилася красою Софіївського парку, що задрімала на плечі надійного свого чоловіка Аркадія Кузьмича. А потім виявилося, коли я прокинулась, що ми вже дві години блукаємо Уманню і ніяк не можемо виїхати з міста. Водій

1 ... 13 14 15 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"