Читати книгу - "Українське письменство"

(Рим — друга Троя) і зодягаючи в стислі й красиві формули тодішнє переконання у світовій місії Римської імперії. З цього погляду центральне місце в поемі належить таким епізодам, як пожежа Трої і вихід Енея звідти, з батьком на плечах та статуями богів-заступників (II—III пісні); та ще — так зване пророцтво Анхізове в кінці VI пісні, те місце, де батько Анхіз в Єлисейській долині показує нероджені душі нащадків, оповідає про майбутню їх долю та заслуги перед державою і закінчує своє оповідання такою характеристикою національного генія Риму:
Інші зручніше, як ти, одливатимуть статуї з міді І з мармурової брили живі різьбитимуть лиця, Краще в судах промовлятимуть і докладнíше від тебе Сферу окреслять небесну і зір кругове обертання. Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом. От де мистецтво твоє: в супокої тримати народи, Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих.

У Котляревського оповідання про пожежу Трої пропущено зовсім (в Осипова воно займає весь кінець І частини), а красномовне пророцтво Анхіза зведено до розміру двох неповних строф:

Енею годі вже журитись, Од нього має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти, По всіх усюдах воювати, Підверне всіх собі під спід.

Крім патріотичних тирад та історичних екскурсів у формі пророцтв, у Верґілієвій «Енеїді» певне місце займають численні топографічні та генеалогічні вказівки й натяки. До них належать: смерть Палінура, що має пояснити назву Палінурового мису на півдні Італії, смерть і похорон сурмача Мізена (од нього — мис Мізен в околиці Неаполя), спогад про Каєту, мамку Енеєву, що, померши, передала своє наймення одному з прибережних міст Кампанії. Навіть імена сподвижників Енея — Серґеста, Мнестея, Клуенція та інш., введено неспроста: наймення Серґеста дає змогу поставити в зв’язок з патріотичною леґендою аристократичний рід Серґіїв, наймення Мнестея — рід Мемміїв, а наймення Клоанта — рід Клуенціїв. Те саме значення має й ім’я Капія, осадчого Капуї. Це «той, — говориться про нього, — що наймення своє передав кампанському місту» (Верґілій, «Енеїда», V, 117 sqq.). У Котляревського замість того весела неохайність і в іменах, і в генеалогічних тонкощах. Йому однаково назвати Палінура — Палінуром і Тарасом; Луцетій легко перетворюється в нього на Лутеція, а троянець Серест оказується в рутульській лаві і на додачу попадає в руки Енеєві, який тут же — не знаючи, що він робить, — і забиває його на смерть:

Погиб тут также храбрий Нума, Убив Сереста, його кума…

Взагалі все, що в Верґілієвій «Енеїді» є специфічно римського, що становить її римську душу — її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котляревського жодного відгуку не знаходить[16].

Інакше відношення у нього до епічної манери Верґілія. Власне, манера Верґілія не належить йому самому. Вона — традиційна і виросла на ґрунті признання гомерівських поем творами канонічними, зразками, від яких не може відходити ні один поет-епік. Закликання муз, многословні й докладні, так звані епічні порівняння і подвійне мотивування подій: одно натуральне, з психології дійових людей, а друге, надприродне, через втручання у людські