Читати книгу - "Чорнобильська комедія"

КОТКО: Ну, а мені може робота по спеціальності знайдеться…

КОЛЯ: А ти хто?

КОТКО: Військова спеціальність — кухар… І цивільна — теж. (з гордістю) Освіта — кулінарний технікум!

РОТНИЙ (в сторону, з розпукою): Ну чому я не кухар? Чому не вступав до цього технікуму? А хотів же… І мама казала.

Коля, Сергій, Котко і ротний переходять дорогу до табору. Відтіля з гучномовців несуться слова бадьорої солдатської пісні: «Не плачь девчонка, пра-айдут дажди — са-алдат вернется, ты только жди»…

А від табору біжать і біжать через дорогу чоловіки в хакі, вигукуючи: «Хто у в/ч номер? Хто у в/ч №?»

Наступний ранок.

Незасмагле обличчя Сергія. У своїй новій невигорілій, необношеній формі, він зосереджено і трохи невпевнено оглядається навкруг — на смугу чистого степу, на довгі ряди наметів табору віддалік.

Перед ним стоїть колона брудно-зелених БРДМів з великими білими двозначними номерами на боках. З кількох машин Сергія кличуть: «До нас, товаришу лейтенанте!»

КОЛЯ (махає руками з БРДМа № 80): До нас, товаришу лейтенант! Це командирський броник!

СЕРГІЙ (розгублено): Та в мене ще й респіратора нема!

КОЛЯ: Дамо! У мене в бронику запасний є!

СЕРГІЙ (з відвички не дуже впевнено залазить у броник № 80, бурмочучи під ніс): «Три дні на адаптацію…» Знавець воєнкоматський…

Колона виїжджає на шосе — і повертає вправо. На Чорнобиль.

У бронику перед світлими квадратиками передніх віконець — Коля-водій, ровесник Сергія, сухорлявий, рухливий, і на командирському місці поряд дозиметрист Петро, років сорока п’яти, невеликий, статечний. Сергій сів ззаду, на лавці під бортом, повернувшись обличчям до темних обрисів Колі й Петра на світлому фоні лобових віконець.

Колона під’їздить до контрольно-перепускного пункту. Тут щось добудовують.

КОЛЯ (пригальмовує, на мить повертається до Сергія): КПП «Дитятки». В’їзд до зони. Тут всіх зупиняють, перевіряють.

СЕРГІЙ: Всю колону?

КОЛЯ: Ні, військових взагалі не зупиняють. Ні туди, ні назад. Так, пригальмовуємо…

ПЕТРО: Вам який респіратор — армійський чи «пелюстку»? Вибирайте, товаришу лейтенант.

З ящичка під рацією він витягає два предмети: поліетиленовий пухкий пакет і світло-коричневий квадратний паперовий конвертик. З конверту Сергій дістає щось схоже на марлю з білими зав’язками, і якусь плоску конструкцію з пластика, схожу на велику матову сніжинку.

ПЕТРО (повернувшись, показує): Цю «сніжинку» в середину вставляти, щоб тканина форму тримала, потім стягти мотузочками (показує) ось так — і можна вдягати, зав’язувати… (імітує в себе на потилиці)

СЕРГІЙ: Армійський наче надійніший…

Дістає з своєї офіцерської польової сумки складаний ніж, розрізає квадратний запаяний поліетиленовий пакет, розпухлий від маси темно-зеленого поролону. Витягає армійський респіратор, розглядає, вдягає на обличчя — приміряє… Несолодко буде в ньому на спеці…

Коля і Петро їдуть без респіраторів. Сергій, подивившись на них, теж знімає свій і ховає назад у поліетилен — і в кишеню.

Крізь віконця броника — видно в’їзд до населеного пункту: великі бетонні літери складають слово

«Ч-О-Р-Н-О-Б-И-Л-Ь».

А поряд, на бетонній огорожі, хтось метровими буквами написав фарбою:

«PARADISE LOST. 1986».

КОЛЯ: Що це значить, не знаєте? А то їздимо, гадаємо…

СЕРГІЙ: «Втрачений рай»… Рік перекласти?

Броник їде околицею покинутого жителями містечка Чорнобиль.

Стоянка бронемашин розвідки в Чорнобилі знаходиться на іншій його околиці — тій, що ближче в бік АЕС. Це прямокутник вигорілої трави, заїждженої колесами. Далі — колоситься поле геть забур’яненого, покинутого жита.

Три шеренги розвідників вишикувались перед нерівним рядом БРДМів.

Чоловіки — від молодих хлопців до літніх чоловіків — в пілотках і кепі, в одязі Радянської Армії різних часів, родів військ та ступеня заяложеності, дехто в фуфайках кольору хакі; чоботи нечищені, на декому — чорні черевики з застібками. Одне слово — «партизани»… Сергій стоїть в першому ряду, за ним Петро, Коля позаду теревенить з сусідом.