Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Човни? — перепитав Стефан, мірошник з передмістя Жовкви.

— Так, човни. Ховаючись від набігів, люди переправилися на той бік і заховалися в церкві. А човни заховати забули. Їх і зауважив вершник. Він зрозумів, що самому не впоратись, тому витягнув з торби якийсь ріг і затрубив. Кликав інших. Я зрозумів, що зволікати не можна, хоч до нього було далеченько. Натягнув тятиву і стрелив. Ех вона свиснула! І уявіть — потрапила просто у ліве око татаринові. Той навіть не встиг крикнути, лише схилився на коня, а той від несподіванки сіпнувся і поскакав на схід. На пагорбі він зустрів інших татар. А ті не стали ризикувати і повернули назад. Ось так воно й було... їй-бо, нічого не вигадую...

— У нас у селі розказували про якогось Мороза, який побив татар, — озвався Максим Шкода.

— То це я і є.

— Невже? Ти ж Сідельник!

— Правильно, Сідельник, бо ми осіли на цій землі, а взагалі-то я Мороз. Микита Мороз.

— Дуже цікаво... І як нам тепер до тебе звертатися?

— А як хочете!

Вирішили називати таки Сідельником. Після відправилися спати.

Як і передбачав Тарнавський, наступного дня повернувся від короля польний гетьман Жолкевський. На здивування війська, він не став перевіряти стан його готовності до війни, натомість було вирішено відправлятися у похід дев’ятого липня.

З того дня підготовка новобранців стала такою інтенсивною, що зовсім не залишалося вільного часу на щось інше. Коли ж, здавалося, напруга досягла такого рівня, що далі можна було сподіватися бунту, несподівано все заспокоїлося: вівторок, сьомого липня, став останнім днем муштри, а наступного дня зранку усіх місцевих відпустили додому попрощатися.

Травневі дощі, що рясно напоїли землю, поступилися жаркому сонцю. Перебування надворі було схоже на лазню, а потім, ближче до середини літа, почалася спекота. Тарас Сопоха мучився у своєму синьому з червоною підкладкою жупані і чорній шапці. Червоні рейтузи щільно прилягали до ніг, від чого тіло сильно пітніло. Єдине, що влаштовувало Тараса, були чорні черевики — до того юнак улітку ходив босоніж.

Тарас поспішав додому. Від табору, де він прожив півтора місяця, до його села було не більше трьох верст, але додому жодного разу вибратися не вдавалося. Матінка двічі приходила під табір, приносила щось поїсти. Командири завичай дивилися крізь пальці на таке, адже якоїсь шкоди від подібних відвідин вони не бачили.

Тарас не мав з собою аркебузи. По-перше, вона була важка і незручна, а, по-друге, сьогодні абсолютно зайва. За всією полишеною зброєю пильнували гайдуки, що залишилися у таборі (декому до домівок було дуже далеко).

Сопоха підібрав довгі поли жупана, заправив їх за пояс і швидким кроком попрямував додому. Треба встигнути і вдома побути, і якусь нагальну роботу впорати, та ще й надвечір у табір встигнути повернутись.

Ось і його хата — старенька похилена халупа. Упізнавши господаря, з буди вибіг пес і кинув на нього. Почувши шум у дворі, у низьких дверях з’явилася ненька.

— Тарасе! — сплеснула вона в долоні і підбігла до сина.

Юнак пригорнув матір до себе. Лише тепер він відчув, як він за нею скучив і як важко лишати її отак саму...

Я й не сподівалася, синку, що тебе відпустять... — втерла сльозу мати.

— Мамо, нас відпустили до вечора. Ми вирушаємо на війну.

Від почутого у матері підкосилися ноги. Тарас обережно всадовив її на призьбі.

— Коли, синку?

— Завтра... Після відправи в церкві вирушаємо.

Мати схлипнула.

— Ну чого ви, мамо? — заспокоював Тарас. — Зі мною нічого не трапиться. Я ж там не один. Знаєте, який у нас десятник! Нікому в обиду не дасть. А пан гетьман обіцяв платити по двадцять злотих. Повернуся — спроможемось на нову хату. Може, знайду якусь дівчину. Буде вам поміч.

— А...

— А за Мошка не переживайте! Він вас не посміє зачипити. Я сказав панові гетьманові. Я йому сьогодні ще нагадаю.

— Може, не треба? Мошко — злостивий чоловік.

— Мамо, він нічого ні мені, ні вам не зробить. Нас із вами захищає слово короля.

— Дай-то Боже, щоб так було... — зітхнула мама.

— Так і буде! А ви чекайте мене, я неодмінно повернусь. І ще одне... — Тарас зібрався з думками. — Мамо, я хочу вас дещо попросити.

— Що, синку?

— Брат Амвросій... Він же там один. Час від часу навідуйте його. Скільки йому ще залишилося...

— Добре, буду наглядати, дитино...

Увесь день Тарас порався у господі — роботи було чимало, і коли сонце вже хилилося за гору Гарай, хлопцеві вже треба було повертатися до табору. Але він усе ж хотів із деким зустрітися. Без цього він не міг почуватися спокійним. Тарас не став прощатися з матір’ю сьогодні, адже вона збиралася прийти завтра до Жовкви на відправу.

Хлопець заспішив до управителя Мошка. Той зустрів його у воротах власного помістя. Був такий же похмурий і пихатий як завжди, але Тарас помітив у його погляді якусь невпевненість.

— Що привело гетьманського жовніра до мене? — незвичним для себе тоном запитав Мошко.

— Припини, Мошку! — відказав Тарас. — До чого твої слова, мене не обдуриш. Ти ж мене ненавидиш, і я це знаю.

— Чом це я маю ненавидіти жовніра мого господаря?

— Та хоча б тому, що вже