Читати книгу - "«Аляска»"

— Скажи, у всіх видіннях привид той самий? Чоловік із довгим білим волоссям?

— Так, — підтвердив Антон.

Провентилювавши легені ранковим повітрям, збадьорений лікар повернувся до столу, узяв ручку та почав заповнювати формуляр на нового пацієнта.

Стандартні поля зайняли півхвилини, і, коли настала черга даних хворого, Павлович розпочав уже знайому процедуру збору інформації.

— Ім’я?

Реакція пацієнта пригальмувалась, здається, ранкова прохолода по-іншому вплинула на чоловіка, що досі витав у неприємних спогадах.

— Ну… — підострожив Павлович.

— Антон. Мене звати Антон, — нарешті відповів пацієнт, готуючись до порції нових запитань, які посипалися градом відповідно до пунктів медичного бланка.

Під час опитування Павлович поставив іще одне запитання, яке вивело Антона з рівноваги:

— А як ти гадаєш, чому він тебе переслідує? Може, у нього на те є причини?

Заклопотаний писаниною лікар не зауважив на Антоновому обличчі змін, які спровокувало підступне запитання. Пацієнт трішки сполотнів, а опущені очі свідчили: знає він дещо більше, ніж говорить. Проте в розмові хлопець стояв на своєму.

— Я не знаю.

— Ну, Бог із ним. Полікуємо тебе, прокапаємо, і будеш свіжим, як огірочок.

Павлович підсунув Антону документ і ручку.

— Ось, підпиши згоду на лікування.

Антон не поспішав розписуватися, тримаючи на думці нічні пригоди, а особливо приниження з ганчіркою. Пауза не минула повз увагу його співрозмовника, який, уздрівши сумніви, поцікавився їх причиною:

— У чому річ? Підписуй.

Підкорюючись звичці, Антон ковтнув якомога більше повітря, мов перед зануренням, і пояснив власну розгубленість.

— Тут уночі санітари кудись двох психів водили…

Заспокійлива усмішка Павловича викликала в пацієнта довіру.

Антон замовк, чекаючи на пояснення.

— У них курс реабілітації, проте зовсім скоро вони одужають і їх випишуть.

Твердий голос лікаря і статус вільного пацієнта вселяли в Антона слабку надію. На відміну від інших, до шпиталю його запроторили власні страхи, а не знахабнілі родичі, як більшість хворих з «Аляски». За дві ночі, проведені в лікарні з обмеженим доступом, надокучливі видіння, що так ламали психіку на волі, не турбували, а отже, з’явився шанс усе обміркувати й скласти плани на майбутнє. Ну і зрештою уся істина залишається за стінами медичного закладу, щоправда, вагомішу її частину доведеться з’ясовувати самотужки.

Зваживши всі «за» і «проти», Антон підписав необхідні папери, і на цьому знайомство пацієнта з головним лікарем психлікарні добігло кінця.

Згода на лікування передбачала низку обов’язкових процедур, установлених внутрішнім розпорядком психлікарні. Вони тривали протягом кількох днів. За цей час Антон позбувся короткої зачіски, поздавав різноманітні аналізи, завдяки яким призначали першочергове лікування, вивчив меню в їдальні, пісне й малокалорійне, та й узагалі став своїм серед чужих.

Дні спливали, викидаючи на берег щораз нові цікавинки про лікарню та її мешканців. Залицяння Міхаеля розсекретилися в перші будні, причому самою Світланою, яка обтяжувала себе ідеєю швидко вийти заміж. Звірства санітарів було видно неозброєним оком через їхню всемогутність і прищеплене Павловичем відчуття безкарності. Бемоль, окрім співочого таланту, опановував мистецтво інтелекту, вправляючись у розгадуванні кросвордів.

Для Антона медичні процедури знаменували поліпшення здоров’я. Вони повернули йому здатність об’єктивно мислити і, найголовніше, дали спокій від химерного переслідувача. За цей час Привид не з’явився жодного разу!

Літо було в розпалі. Сонце шкварило. Ртутний стовпчик щодня бив нові рекорди, і конкуренцію йому становив лише безугавний потік відпочивальників, що стікався на південне узбережжя з усіх куточків країни. Вони розсипалися по пансіонатах, санаторіях і приватних садибах, а відтак знову здибалися на міських пляжах, підставляючи свої білясті тіла на поталу Сонцю.

Деколи пацієнтам психлікарні перепадали схожі привілеї. Їх виводили на заднє подвір’я, де під пильним наглядом санітарів кожен робив своє в недоглянутому парку. В один з таких днів Антон сидів на лавці в затінку високої липи. Відмежувавшись від галасливих компаній, хлопець проводив час у роздумах. Раптом до нього приєднався Міхаель, що потайки знущався з Фіделя за допомогою мініатюрного дзеркальця, пускаючи на землю сонячних зайчиків, за якими без утоми бігав посіпака острова Свободи.

— Дивись, воно як мавпа, — кепкував Міхаель.

Задоволена усмішка товариша підкупила Антона, і він залюбки приєднався до спостережень Міхаеля, який вирішив ускладнити гру, навівши світлову пляму на Бемоля, що повзав рачки по траві, насвистуючи веселу мелодію. Фідель, який упродовж останніх хвилин безуспішно лапав відблиск, запав у такий розпач, що кинувся на живу мішень з кулаками. Натомість несподівані стусани нападника дошкулили співакові-аматору, і він, стиснувши кулаки, зажадав дати відсіч кривдникові. Запахло смаленим, і Фідель кинувся тікати. Поспішна втеча тезки Кастро насмішила Міхаеля й Антона.

— Ноги можна відкинути зо сміху, — тримаючись за живіт, просопів Міхаель.

— Ласти, — скоригував розмову професійним жаргоном Антон.

Таке порівняння ще дужче розсмішило хлопців, і вони розвалилися на лавці, захиливши голови на високу спинку.

Приглушений гуркіт, що передував скупченню важких хмар, насторожив Міхаеля, який, нареготівшись, глипнув у небо.