Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Звісно, що ні, Шукачу.

— Тоді це доказ? — вперся Тигран.

— Так. Та все ж сумнівний.

— А ще вона змогла прочитати наші закони на цій стіні, — додав хлопець, вказавши рукою на руни. — Мову древніх тепер навіть не всі жителі Павутиння знають.

— І що ж, яких ти дійшов висновків?

— Ну, по-перше, я діяв згідно з п’ятим законом, а не помилявся щодо першого, — на цих його словах я ледь стримала усмішку. — А ще я вважаю, що ця дівчина — Стожар.

Усі охнули, а босонога аж відступила від нас на крок.

Якусь мить у підземеллі мовчали, а тоді почали говорити одночасно. Їхні голоси почали сприйматись, наче крізь вату, і голова в мене розболілась.

Мимоволі я скривилась.

— Тобі погано? — спитав тихо Тигран, уважно поглянувши на мене.

— Трохи.

Він нахилився і прошепотів мені на вухо:

— Якщо мене благополучно виправдають, то вже за півгодинки ти нормально поїси. Трохи потерпи.

Хвиля вдячності сколихнулась у мене в грудях, але я не знала, що сказати. Невідомо, чи Стожар я, чи ні — а що це слово взагалі означає? — та я однаково була рада його підтримці.

— Усе, заспокоїлись! — вигукнув раптом той самий білявий чоловік, що заговорив першим. — Нам треба порадитись. Ви, — поглянув він на мене й Тиграна, — почекаєте тут. Власе, ти зі своїми хлопцями їх охороняєш і не даси покинути залу, поки не буде наказу. Тобі поможе Златодара. Ми повернемось незабаром.

— Пошліть по Волю, Ждане. Якщо вона справді Стожар, я з нею не впораюсь, — мовила босонога дівчина, яка виявилась Златодарою. Я витріщилась на неї. По-перше, я навіть не знаю, хто такий Стожар, тож якщо я й він, то це навряд чи мені поможе. А, по-друге, у дівчини виявилось ім’я занадто гарне для такого стерва.

— Добре, Златодаро, — кивнув білявий Ждан, а тоді вийшов услід за іншими.

— Якщо вона справді Стожар, тобі доведеться проявити більше поваги, — тихо мовив Тигран, холодно змірявши дівчину поглядом.

— Якщо, — уточнила та. І в цю мить я помітила, як наче темна хмарка закручується в неї біля лівого боку грудей.

— Ти хвора? — спитала я швидше, ніж зуміла себе спинити. Яке мені діло до неї? Хай собі буде хоч лиса, хоч без рук. Насправді мене більше мало б хвилювати те, які дивні речі я почала помічати довкола. Та слова вже вихопились.

Златодара від несподіванки здригнулась.

— Перестань! — вигукнула вона. — Годі так на мене дивитись, бо виколю очі.

Я була надто втомленою, аби сперечатись, та й не мала на це бажання, а тому просто стенула плечима і мовила:

— Взаємно.

Насправді я думала, що Рада — а так виходило, що загадкова п’ятірка і була тією Радою, що про неї написано на стіні — буде відсутньою довго, та вони повернулись швидко — схвильовані, розпашілі — і попереду них до кімнати буквально забігла ще одна незнайома жінка похилого віку. Й одразу ж завмерла, побачивши мене.

— Як довго ця земля тебе чекала, дівчинко моя, — прошепотіла вона і я вражено побачила, як щоками жінки течуть сльози. Я моргнула і на мить вгледіла, як довкола старої розсіюється слабке сяйво. Вона незвичайна, ця жінка. Мабуть, це Воля.

— Ти відчуваєш це, Златодаро? Яка вона надзвичайна? — прошепотіла жінка.

— Я відчуваю силу, — нехотя мовила Златодара.

— Можна твою руку? — спитала Воля і я невпевнено простягнула правицю, де все ще був опік на долоні. — Ти вхопила промінь! — охнула жінка. Її пальці були теплими і лагідними. — Отак одразу ж, інтуїтивно… Ти знаєш, хто ти?

— Ні.

— Як тебе звуть?

— Я не пам’ятаю, — прошепотіла я і вловила ще більше здивованих поглядів, аніж до того. Не знаю, хто була ця жінка, та її поведінка зробила диво — радники більше не дивились на мене вороже. І це вже викликало в мене симпатію до Волі.

— Я так і думала. Твої знання надто великі, щоб їх одразу ж осягнути… Тому ти забула, хто ти. Пам’ять захищається, так і має бути… А поки ми називатимемо тебе так, як звали всіх твоїх попередників. Тигране… — стара подивилась на хлопця й усміхнулась йому, — Тигране, ти, мабуть, благословенний самим небом. Бо на проклятому пагорбі ти знайшов найціннішу з усіх квіток. Ти привів до нас Стожара.

Не знаю, що там чекало на мене в майбутньому і ким я взагалі виявилась, та пожинати переваги буття Стожаром почала одразу ж. Воля заявила, що я надто втомлена і поговоримо ми завтра, а сьогодні мене мають нагодувати, напоїти, помити і вкласти спати. Не те, щоб я була проти — ноги гули від напруги, голова йшла обертом від голоду і пережиття, а опік на долоні неприємно поболював. Тому в ту мить, як я зрозуміла, що нічого мені наразі не загрожує і ніхто мене не вбиватиме, то одразу розслабилась і всі почуття мої притупились. Наче в тумані проминули повз мене обличчя радників та інших присутніх у кімнаті, коли Тигран, віддавши Волі свою сумку («Ой, ти назбирав мені трав!» — вигукнула жінка щасливо), повів мене лабіринтом тунелів і за якісь десять хвилин всадив на стілець у просторій підземній залі, де стояло багато довгих столів і не було людей, окрім кількох чоловіків та жінок у фартухах, що метушились біля величезних